Марта - Лілія Черен

Кадри їхньої втечі з Києва з'являлися перед внутрішнім зором Марти, як епізоди чорно-білого кінофільму: поїзди, підводи й стерті у кров ноги; села, міста, болота і непролазні лісові хащі. І страх, що не дає спати, що жене тебе далі й далі, як татарський погонич.

Марта провела рукою по чолу, ніби намагаючись відігнати спогади, які так не пасували до цього чудового теплого весняного дня. Сонячні промінчики пробивалися крізь свіжі листочки дерев, витанцьовували на перехожих і на водах Сени...

Так, саме тоді у їхньому з Ліною житті з'явився Дмитро. «Ти наша казкова фея!» -пожартувала Марта, коли він легко й швидко знайшов батьків її подруги й організував переїзд до Франції.

— Мабуть, вони не захочуть мене бачити, — повторювала весь час Ліна, кашляючи, і її личко паленіло від рум'янцю.

— Тоді мені доведеться одружитися з тобою, — говорив Дмитро, і подруги посміхалися, думаючи, що він жартує.

Але дарма Ліна боялася гніву батьків, вони плакали від радості, коли побачили свою одиначку-дочку на порозі будинку на бульварі Осман.

Цок-цок, — виспівували Мартині закаблуки, і чоловіки оберталися їй услід. Вона знала про це і тішилася таким забутим відчуттям власної привабливості.

«Мені ж лише тридцять років!» — крутилося в голові, а пам'ять догідливо занурювала жінку у кадри минулого. І Марті здавалося, що то не вона, а хтось інший, чужий, мандрує у часі. О! Тих життів вона прожила стільки, що вистачить не на її одну.

Навколо Марти ліниво пробуджувалося недільне місто, а вона від спалахів пам'яті вже не знала, де вона: тут, у Парижі, у Києві чи у вогкому підвалі Кракова. Або ж у Дюссельдорфі біля ліжка вмираючого старого Штільберга, який шепотів до неї «Хелена», тримаючи її за руку.

Марта врешті підійшла до кав'ярні, де домовилася зустрітись із Ліною і Дмитром. Вона подивилася на годинник: ще півгодини! Вона надто поспішила. А молодята, мабуть, тільки пробудилися від сну.

Кав'ярня була ще майже порожня. І Марта вбирала у себе атмосферу гармонії і затишку. Лише легка музика порушувала тишу, і її губи беззвучно почали наспівувати: «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна...»

Підійшов офіціант, і у його сивочолій поставі промовляло щось давнє й старосвітське. Можливо, це колишній лакей аристократичної родини, яка не змогла втриматися на плаву в новому часі, — промайнув здогад.

— Чай, будь ласка, і шоколадне тістечко, — попросила Марта.

Здається, пройшла тільки мить, як офіціант повернувся з посрібленою тацею в руці. Його поява вирвала жінку із задуми й виру спогадів, у які цього разу її потягнула тужлива рідна мелодія.

— Ой, що це? — вона здивовано підняла очі на офіціанта.

На столі, поруч із тістечком і чашкою, примостився букет ніжно-рожевих троянд.

— Це подарунок від месьє за піаніно, мадам, — незворушно відповів чоловік з напівпоклоном.

Марта повернула голову, щоб побачити того, хто порушив її спокій. За піаніно сидів іще молодий чоловік. Тонкі риси обличчя виказували його шляхетне походження, а постава свідчила про офіцерське минуле. Обличчя, схилене над клавішами, здалося їй знайомим.

Раптом чоловік підняв голову, і легкий усміх ледь помітно промайнув у його насмішкуватих очах. Він дивився просто на неї.

— Хто це? — запитала Марта зміненим голосом, хоча не потребувала відповіді.

— Месьє Тимофій Лучницький, російський емігрант і відомий ресторатор, мадам, — відповів офіціант.

— Український, — поправила Марта, не відводячи погляду від піаніста.

листопад 2012 — травень 2014

Народилася 2 серпня 1983 року у Каневі. З дитинства писала поезію. Була відзначена регіональними літературними преміями імені Катерини Піки і Олекси Кобця. Пізніше зосередилася на короткій прозі.

Закінчила історичний факультет університету ім. Тараса Шевченка. Кандидат історичних наук. Наукові інтереси зосереджені на історії повсякдення, зокрема 1920 — 1930-х рр., а також м літературі «Розстріляного Відродження». Авторка збірки «Обійми сукуба», що вмістила в себе 15 містично-філософських новел. До книги увійшли деякі історії, які вже друкувалися у регіональній пресі («Склянка часу», «Антологія сучасної новелістики та лірики України»).

12 червня 1920 р. більшовики остаточно захопили Київ.

Очевидно, Герберт потрапив до міста із союзними