Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт
На цьому місці Мег замовкла. Запал її вже дещо згас, і вона несподівано згадала, що, власне, в них з Джоном нічого ще не вирішено і останнє, що вона сказала «своєму Джону» – йти й ніколи не говорити з нею на подібні теми. Тітонька Марч була дуже зла. Вона давно намірилася облагодіяти Мег вигідним заміжжям, поправивши тим самим справи збанкрутілого родича і, на довершення всього, влаштувати за свій рахунок пишне весілля. А тут всі плани летіти шкереберть.
– Ну що ж, ти мене переконала. Маю тільки завважити тобі, що такої впертої дівчини я не зустрічала ніколи в житті. Врахуй, ти втрачаєш набагато більше, ніж думаєш! Ти мене дуже розчарувала, і з твоїм батьком мені щось не хочеться сьогодні бачитися. Ось ще що: ніякого подарунка до весілля тобі від мене не буде! Нехай друзі цього твого пана Брука піклуються про тебе. А між нами, люба, все скінчено!
Останні слова тітонька сказала вже на порозі вітальні. Договоривши, вона грюкнула дверима. Звук був настільки різкий, що можна було легко здогадатися про силу гніву цієї поважної леді. Але, щойно вона пішла, рішучість знову залишила Мег. Зовсім спантеличена несподіваною подією, вона в розгубленості застигла посеред вітальні й не знала, як бути. Однак пан Брук взяв справу у свої руки. Швидко вийшовши з кабінету, він наблизився до Мег.
– Я був дуже близько від вас, – сказав він. – Нерозумно навіть приховувати, що я чув кожне слово. Дякую вам за захист. Але, знаєте, я сповнений вдячності вашій тітоньці. Не заведи вона цю розмову, я, можливо, ще довго не знав би правди. Значить, Мег, ви все-таки трохи любите мене?
– Я й сама цього не знала, поки тітонька не почала ображати вас, – простодушно зізналася дівчина.
– Значить, мені можна залишитися? – трохи оживився пан Брук. – Ви дозволите? Скажіть «так», і я буду найщасливішою людиною на світі!
Який прекрасний момент! Звичайно, Мег вже багато в чому здала свої позиції, але пан Брук з властивим йому благородством знову надавав їй можливість взяти реванш. Адже саме зараз вона могла вимовити відповідь, яку схвалила Джо, а потім гордо піти! Але Мег чомусь не зробила цього. На щастя, Джо не було у вітальні, інакше Мег навіки впала б у її очах. Замість того, щоб вимовити гнівну тираду, вона покірно прошепотіла:
– Так, Джон.
А потім сховала своє обличчя на грудях пана Брука.
Через п’ятнадцять хвилин після цього Джо підкралася до дверей вітальні і прислухалася. Вона нічого не почула, й тиша наповнила її душу радістю. «Мег, мабуть, відмовила йому, – задоволено подумала Джо. – Піду запитаю, як усе пройшло. Уявляю собі, як смішно він поводився!». І Джо відчинила двері.
Але бідній Джо не судилося посміятися. Коли вона увійшла до вітальні, то від несподіванки завмерла на місці. Рот її мимоволі розкрився, очі округлилися, а з грудей вирвався чи то стогін, чи то крик, який можна почути, якщо штовхнеш кого-небудь несподівано під крижаний душ. Та й як могло бути інакше, якщо той, кого вона ще секунду назад розцінювала як приреченого на втечу ворога, з переможним виглядом влаштувався на дивані, а Мег сиділа у нього на колінах, і від усього її вигляду віяло зовсім обурливою й негідною покірністю.
Поглянувши на Джо, Мег злякано підхопилася, а «ця людина», як презирливо подумки називала Джо пана Брука, повела себе, на її здивування, абсолютно спокійно. Він повільно підвівся з дивану, підійшов до Джо і, поцілувавши її в щоку, сказав:
– Сестро Джо, привітайте нас!
Тут Джо відчула себе так, немов пан Брук завдав ще один удар по її і без того розбитому серцю. Як і раніше, не знаходячи слів, вона за допомогою скупої, але виразної жестикуляції висловила все або майже все, що думала з приводу цих двох. Потім вона побігла нагору й, налякавши тата і Бет, трагічно закричала:
– Швидше вниз! Треба щось робити. Пан Брук жахливо поводиться, а Мег це подобається.
Почувши таке, батьки прожогом кинулися до вітальні, а Джо впала долілиць на ліжко й повідала Бет і Емі про те, що трапилося внизу. Реакція молодших дівчаток глибоко її розчарувала. На превелике здивування Джо, ні Емі, ні Бет не побачили у вчинку пана Брука нічого страшного і, схоже, раділи за Мег. Джо просто кипіла від обурення, тож вона пішла на горище, де провела кілька годин в компанії Царапуна та його потомства.
Тим часом у вітальні розгорталися такі події. Пану та пані Марч так і не вдалося дізнатися, що саме викликало обурення Джо. Пан Брук не дав їм вимовити жодного слова. Із запалом і красномовством, яких вони раніше не помічали в цього стриманого і мовчазного парубка, він завзято взявся відстоювати своє сімейне щастя і з такою щедрістю змальовував плани на майбутнє, що вони змушені були змиритися й прийняти рішення, яке, як він висловився, підносить його на вершину блаженства.
Тільки дзвінок до чаю перервав його описи сімейного раю, який він збирався створити для Мег. А за столом він і Мег сиділи з такими сяючими обличчями, що Джо змінила гнів на милість. Про молодших сестер і говорити не треба. Вони в усі очі дивилися на закоханих, і їм здавалося, що немає на світі видовища більш чарівного.
Найбільше враження на Емі справило те, як наполегливо й делікатно пан Брук оберігав гідність Мег. А Бет не знала, що її захоплює більше. Вона тішилася тим, що в її сестри і пана Брука все складається добре, і очі її сяяли таким захопленням, ніби не Мег, а вона сама знайшла своє щастя. Не менше задоволення відчували батьки. Будь тут стара тітонька, вона б могла з повним правом вигукнути: «Ну, я ж казала, що ця парочка, як діти!». Але насправді на очах присутніх народжувалася нова й прекрасна історія кохання.
– Напевно, тепер ти не будеш говорити, що тут не відбувається нічого хорошого, Мег? – запитала Емі, думаючи про те, як краще написати портрет Мег і Джона.
– Звичайно, ні, – відгукнулася Мег. – Просто дивно, як багато для мене змінилося за цей рік! Мені здається, ціла вічність пройшла з тих пір, як я скаржилася на
