Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Цiєї ночi i паннi Зосi зле спалося, їй було не по нутру, що Петро не прийшов до вечерi, їй так дуже хотiлося з ним розмовляти. Опiсля, як вже поклалась спати, їй все стояв перед очима лицар-запорожець. А коли заснула, то її мучив поганий сон, що наскочила татарва i її в ясир захопила. Вона простягла руки до Петра i кликала рятунку, та вiн вiдвернувся i пiшов собi байдуже далi. Вона вже мала на устах проклiн для нього за таку нелюдянiсть, та, на щастя, прокинулась зi сну. Вона облилась гарячим потом i тряслась усiм тiлом з переляку.

Недобре спалось також i Станiславовi, бо цiлу нiч прикладав собi мокре рядно на болюче мiсце.

На другий день Петро умився, i одягнувся вранцi, i ждав на хлопцiв, та вони не приходили.

Вже було пiзно, як прийшов лакей i заявив, що вельможна панi кличе пана вчителя до себе.

- Правда, я й забув, ще поки зачну вчити, то вельможна панi має мене навчити.

Лакей повiв його у покої вельможної. Тут було таке багатство, така розкiш, що хiба у султаншi не було краще.

Панi сидiла на канапi одягнена в оксамитний халат рожевої краски. Петро змiркував, що з цього халата вдалося б два жупани викроїти. Халат був спереду пiд шиєю викроєний так, що її лебединої шиї не закривав. Так само широкi розлогi рукави не прикривали бiлесенької та округлесенької руки вище лiктя, як лише пiднесла руку вгору. Зося крутилася бiля панi. У неї порожевiв кiнчастий носик, на кiнчику котрого держалася краплина прозорої, мов роса, течi.

Петро вклонився i приступив, щоб поцiлувати ручку ясновельможної, а вона каже:

- Добрий день, вашмостi! Заки ще, вашмосць, розпочнеш науку з нашими дiтьми, хотiла я поговорити з тобою, як я хочу мати цю науку. Нашi дiти дуже нiжно вихованi i слабосильнi, i з ними треба поводитися нiжно, делiкатно, без крику i, борони боже, карання. Я би того не пережила, щоб чия рука дiткнулася тiла моєї дитини.

- Чи вельможна панi думають, що без крику i карання наука неможлива? Є ще iншi доцiльнiшi способи, щоби наука йшла i була корисна. Перший спосiб, щоб науку подавали дитинi в займаючiй зрозумiлiй формi. Вiдтак, щоб учитель прив'язав дитину до себе, щоб дитина свого вчителя любила i йому вiрила. А як учень свого учителя любить, то буде пильно вчитися, хоч би для того, щоб учителевi не робити прикростi. Звичайно дитина радiє тодi, як припадком нема науки. Добрий учитель повинен навпаки довести до того, щоб дитина за наукою тужила, щоби день без науки був для неї скучний, щоб був карою.

Тою справою займалися стариннi фiлософи, люде розумнi i дуже вченi. Не я такi способи видумав, а мудрiшi за мене. Це в книжках написано, i я, хоч нiколи не був вчителем, такого способу хочу держатися.

Вельможна панi дивилась на Петра здивованими очима. Як воно можливе, щоб її дитина полюбила чоловiка з простого нешляхетського стану, якому за науку платиться, i нiчого бiльше? Та коли Петро заговорив про старинних фiлософiв та про книжки, в котрих таке написано, то їй це подобалось, бо такого вченого учителя при її дiтях ще не було. Вона ласково усмiхнулася i позволила Петровi поцiлувати знову свою бiлу ручку.

А вже панна Зося бачила в Петрi такого великого чоловiка, який переходив її уяву. Вона вiдразу залюбилася в ньому по самiсiнькi вуха, хоч високо було до них через її довгу гусячу шию. Вельможна обiцяла зараз послати до нього хлопцiв i вiдпустила в ласцi.

Але їй таки зараз прошибла голову якась недовiрливiсть. Вона прикликала охмiстра i приказала йому сидiти увесь час при науцi i на кожне слово пильно вважати.

Петро якраз розпочав науку. Щоби хлопцiв зацiкавити, став їм щось дуже веселого оповiдати. Хлопцi слухали, цiкаво вп'яливши в його лице оченята. В тiй хвилi ввiйшов охмiстр i, не кажучи нi слова, сiв при столi.

Петро спитав його вiдразу:

- Як, вашець, маєш до мене яке дiло, то прийди опiсля, а тепер менi не перебивай.

- Вельможна панi приказала менi сидiти тут в часi науки й уважати за все, що тут говориться.

- Вашець моєї науки розумiти не будеш, а я не тебе маю вчити. Говорю ще раз -не перебивай менi, бо я того не люблю.

Але охмiстр не гадав вступитися. Тодi Петро каже до хлопцiв:

- Те, що розпочав вам оповiдати, докiнчу, як цей чоловiк звiдсiля пiде. - При тiм Петро подивився на охмiстра таким оком, що, мовляв: iди собi, небоже, поки я добрий, а то вiзьму за шиворот i викину за дверi.

На охмiстра стали напирати i хлопцi, щоби той пiшов, бо пан Конашевич зачав їм щось дуже цiкаве оповiдати, а через нього не хоче кiнчити.

Не лишалося охмiстровi нiчого другого, як винестися. Вiн зараз пiшов з рапортом до вельможної панi i розповiв усе. Вельможна панi була подратована, що її приказiв не слухається, i пiшла зараз до чоловiка з жалобою.

- Хiба ж я тобi вчора не говорив, щоб ти цьому дала спокiй, бо Конашевич цього не стерпить, бо я би сам так зробив i не позволив би, щоб менi насилано до нагляду чоловiка освiтою нижчою. Не треба було цього робити, а ти найкраще зробиш, коли будеш по собi показувати, що ти про це нiчого не знаєш.

Але вельможна панi не дала переконатися, її ще бiльше брала досада, що її не хочуть слухати. I ще хто? Якийсь там степовий дикун, хоч вiн i фiлософiв знає, i старi книги вивчив. Вона мусить на своєму поставити, щоб i свiт провалився, i учитель вилетiв з хати. Вона передумувала способи, i була лиха, бо нiчого путнього не видумала.

Але вiдчинилися дверi, i в покої вбiгли обидва хлопцi. Вони були дуже радi i веселi. Зараз повисли на шиї у матерi i стали наперегони оповiдати, якi гарнi iсторiї оповiдав їм пан Конашевич, як вони його за те люблять. Мама казала їм переповiсти те, що вони чули, i вони, то один, то другий, розповiдали все, чого сьогоднi вiд Конашевича навчилися. Один поправляв другого. Вельможна мусила признати, що в цiй науцi нiчого такого не було, щоб їй могло не подобатись.

- Пан Конашевич говорив, що вiд завтра зачнемо вчитися латини.

- Я його питався, як сказати по-латинi: люблю тата i