Диво - Павло Архипович Загребельний

Давид, Мойсей і Аарон були комітопулами, тобто синами по-ромейськи, коміта, тобто (знов же таки по-ромейськи) управителя Охридської області*19 Миколи Мокрого. Вже Микола Мокрий був вельми хоробрий воєвода, а його сини виросли ще хоробрішими і по смерті батька, успадкувавши кожен свій город, стали відверто обурюватися нерішучістю царських синів Бориса й Романа. Пішли розмови про те, що Борис — цар незаконний, що треба б обрати гідного царя, мався на увазі, може, хоч Роман, якого прозвали скопцем за надто голу бороду, але за яким водилося бодай трохи того, що зветься розумом або й державною мудрістю,— рисами, що їх царствующий брат його Борис був позбавлений начисто, зате наділений був натомість холодною жорстокістю й душевною черствістю, як воно часто буває.

Самуїл з кількома своїми вірними людьми приїхав потаємно до столиці, але там був упізнаний і кинутий у підземелля з жорстоким велінням «не показувати в’язневі денного світла». Так би й зогнив там відважний молодий комітопул, якби одної зимової ночі не підступили під стіни Преслава могутні воїни, яких болгари звали тавроскіфами, і з страшними гуками пішли на приступ. Озброєні були важезними, в півтора раза довшими, ніж бачені досі, мечами, довжелезними списами, які не ламалися від найбільшого тягаря, а в лівих руках несли щити, завбільшки з двері царського палацу.

Вони здобули столицю одним натиском, ще тої самої ночі вже палили вогнища на вулицях Преслава і спокійно собі вечеряли, так неквапливо й смачно вечеряли, що трапеза їхня затягнулася, власне, аж до сніданку, а тим часом з города втікав хто міг, інші ховали свої багатства, ще інші користалися нагодою і набивали собі торби або й просто требуху,— добродушні русичі нікому не заважали, вони собі спочивали по добрій роботі, сам князь був серед них і велів нікуди не поспішати, бо вже навколо зима, тож ліпше, мабуть, залишитися тут, у цьому великому і, як видно, багатому городі та спокійно перезимувати, а там буде видно.

Самуїл утік з башти тої ж самої ночі. Не мав сили вибратися з підземелля, його вивели під руки, йому знайшли коня і, мало не прив’язавши до сідла, мерщій випровадили з Преслава, щоб їхав до своїх братів, набирався сил.

Потім було кілька тяжких літ для Болгарії. Хоч Святослав відійшов за Дунай, але ромеї зайняли відвойовані ним землі, розповсюдилися по Болгарській землі, мов пошесть, розірвали країну на дві частини, захопивши всі східні області, все морське узбережжя і Придунайські землі. Тоді й піднялися проти Візантії західні болгари на чолі з братами-комітопулами Давидом, Мойсеем, Аароном і Самуїлом Мокрими. Такого ще не бачила Болгарська земля: йшли чоловіки, жінки, навіть недорослі діти, озброювалися хто чим міг, йшли не кликані й не звані, наганяючи переляк не лише на ромеїв, але й на власних бояр, що запродавалися ворогові заради вигоди. Перелякалися й сини болгарського царя Петра — Борис і Роман, втечею хотіли порятувати своє життя, і нічого ліпшого не вигадали, як утікати до Візантії. Але на гірському перевалі Бориса, перебраного в ромейський одяг, убив болгарський лучник, вважаючи за ворога, а Романа повернули до рідної землі й проголосили царем. Царів та імператорів часто називають так чи інакше, скажімо: Великий, Хоробрий, Справедливий, але такі назвиська походять від лизоблюдів, тому історія, коли й зберігає їх згодом, ставиться до таких прізвиськ з відповідною долею скептицизму. Зате якщо вже вліпить прізвисько своєму володареві народ, то протриває воно вічно і буде вичерпніше за всі описи придворних літописців і славохвальства найманих істориків. Щоправда, прізвиська, наділювані народом, здебільшого мають характер осудливий, але тут уже нічого не вдієш: правда завжди жорстока. Звучать ті прізвиська приблизно так: Кривавий, Скупий, Паскудний, можуть найменувати короля Красивим, але так і знай, що то король був потворний, якщо ж назвуть Святим, то читай: «Диявол». Царя Романа прозвано було Скопцем, стосуючись, певно, не лише його зовнішності, але й характеру, яким не відзначався, точніше, й зовсім його не мав. І хоч іменувався царем усіх болгар, влада фактично була в руках відважних брагів-комітопулів, які не шкодували життя, аби лиш визволити рідну землю від ромеїв.

У запеклих битвах загинули два брати — Давид і Мойсей, а між тими двома, що лишилися, неодмінно мав розігратися спектакль, відрежисерований ще тим невідомим, але геніальним режисером, який створював колись біблійний розділ про Каїна і Авеля.

Старший з-поміж двох комітопулів — Аарон, який мав під своєю владою Средець*20 з околицею, вирішив, що саме він, а не наймолодший Самуїл, повинен виступити найпершим претендентом на царський престол. А що нічим не міг засвідчити своїх переваг над Самуїлом: ані особистою відвагою, ані любов’ю до рідної землі, ані незвичайними якостями людськими, то й вирішив шукати підтримки не деінде, а в самого візантійського імператора. Заплутана то була і лиха справа. Візантійський імператор Василій Другий Македонянин, який від дня свого вступу на престол мав повні руки клопотів з придушенням заколоту полководця Варда Скліра і з придворними інтригами першого міністра євнуха Василя, не міг виступати проти Болгарії збройно, а вдався до війни таємної. Маючи скрізь своїх вивідників, він незабаром довідався, що Самуїл, власне, покинув свою столицю Охрид, щоб не бачити остогидлої дружини Агати, і переважну частину свого часу проводить на Преспанських озерах коло своєї коханки Біляни, для якої на одному з островів малого Преспанського озера навіть звелів спорудити городок і церкву. Імператор підіслав Самуїлові з Італії двох досвідчених зиждителів, захопив того будівничими справами аж так, що Самуїл на кілька років облишив військові походи і спорудив на Малому озері ціле місто, яке назвав Преспою, і переніс туди свою столицю. Звичайно, людина не може все життя віддати якійсь одній лише пристрасті, надто ж коли нею з дитинства ще заволоділа ненависть до ворогів рідної землі, отож Самуїл все-таки схаменувся вчасно й знову пішов на ромеїв, взяв Фракію, Македонію, околиці Фессалонік, Фессалію, Елладу, Пелопоннес, велику ромейську фортецю Ларісса, далі визволив усю Дунайську Болгарію, опріч окремих городків на чолі з візантійськими топархами.

А Василій Другий тим часом діяв з іншого боку. Він послав у Средець до Ааронової дружини Варвари таємного листа, в якому досить прозоро натякав на те, що чував про їхнього сина Івана-Владислава і хотів би породичатися для щастя царственої сестри імператорів Костянтина і його, Василія, Анни. Ясна річ, зміст листа відразу став відомий Ааронові, Аарон негайно звелів дружині відписати ромейському імператорові, запевнивши його у відданості й любові. Через гірські перевали пішли гінці від Средця до