Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін
За цим куплетом проспівав ще один, але вже з іншої пісні:
Ой не світи, місяченьку, Не світи нікому, Тільки світи миленькому, Як іде додому!..Припинив співати, бо відчув, що всі ці пісні чомусь наводять його на сумні роздуми. А хотілося чогось такого, аби збадьорило тіло, зібрало докупи останні сили, які, це вже відчув, покидали його. І раптом майнув у пам'яті Тарас Григорович Шевченко, його сирітське й кріпацьке життя, поневіряння і велика сила волі поета... Заспівав знову, тепер Шевченкову пісню:
Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма...Співав, а може тільки нашіптував цю величну пісню, та йому здавалося, що голосно співав, і його тіло поступово тужавіло, ноги й руки, які досі були наче ватяні, наливалися силою. Він упевненіше ступав по мерзлій землі, подекуди покритій першим снігом. І знову з'явилося враження, що плентається вічність, але продовжував іти, куди очі дивляться. Нарешті, почув гавкіт собак і зрадів, як потопаючий рятівному кругу. Прискорив ходу. Через деякий час увійшов в якесь село, що потонуло в чорному нічному мороці. Почав стукатися у високі дощаті ворота першого обійстя. Ніхто — ні гу-гу. Лише прибіг величезний патлатий пес і почав оскаженіло гавкати на нього, аж захлинаючись. Пішов до сусідньої хати — та ж сама картина. І так безнадійно стукався і стукався — а люди наче вимерли, залишивши по собі лише своїх чотириногих друзів охороняти цей світ. "О Боже! З такими труднощами привів ти мене сюди і для чого? Щоб тут, у когось під тином, загинув?.. Змилуйся наді мною!" — подумки просив Вусатенко порятунку у Всевишнього, усіх святих і свого Янгола-хранителя. А порятунок не приходив, і сили зовсім покидали Петра. Біля чергових воріт перечепився через якусь халепу — камінь чи звичайну мерзлу грудку — і впав. Силкувався звестись на ноги, але не зміг. Намагався гукати кого-небудь на допомогу — не видушив з горла жодного слова. Останнє, що пам'ятає, так це те, що у замороженому його мозку виникла думка трохи спочити на землі, а вже потім спробувати підвестися... І провалився у "тепле ліжко" і приємний сон.
Проснувся дійсно у м'якому дерев'яному ліжку. Спочивав на білій, аж сліпило очі, постелі, вкритий легкою периною, від якої пашіло теплом. Поряд сиділа і не спускала з нього очей якась молода, надто гарна жінка чи, може, дівчина.
— Хто ти? Як тебе звати? — спитала вона. Він хотів їй відповісти, але сухі губи не слухалися. Жінка підвела його голову й напоїла з дерев'яної кварти теплим молоком. Однак спрага не покидала Вусатенка, й він попросив:
— Води!
Коли напився, сказав:
— Петро я... Прізвище Вусатенко.
— Хто побив тебе і за віщо?
— Не знаю. Мене підвозив якийсь чоловік. Він пшеницю віз до млина. У степу на нас напали... Вони були на конях і в шкірянках... Вибач, я хочу спати... Мені спекотно...
Вусатенко хотів розкритися, але жінка заперечила й владно наказала:
— Цього не роби! У тебе великий жар. Ти маєш пропотіти, інакше згориш... Випий гарячого молока з козячим жиром, а тоді вже спи.
Скільки він спав — не знає. Може й довго, а може й ні, бо коли свідомо розплющив очі, то перед ним сиділа все та ж вродлива молода жінка, а поряд з нею — хлопчик років чотирьох та ще якийсь літній чоловік міцної статури. Всі вони чомусь були надто серйозними, аж, здавалося, чимось заклопотані, та, нараз, усміхнулися, а хлопчик навіть радо заплескав у долоні й весело та голосно сказав:
— Дядя живий! Дядя живий! Диви, мамо, він на нас дивиться.
Вусатенко попросив води, і літній чоловік приніс йому повну дерев'янку кварту. Петро спрагло випив воду до дна, і стало зовсім легко. Розговорилися. Виявилося, що оту молоду красуню звати дивно й романтично — Гаїна, мабуть, від слова "гай", "гаї", а
