Птахи з невидимого острова (збірка) - Валерій Олександрович Шевчук

— Не велика радість спокушати тих, що самі цього хочуть, — сказав задоволено Москівський. — А такого святого й Божого, такого янгола спокусити чи ж то не смак?

Відпустив голову, а в моєму тілі починався від випитого трунку бунт чи й повстання. Я ніби в гарячку потрапив, у мені прокинулася чоловіча сила й почала млоїти мене й мучити. Він же помалу мене роздягав.

— Ха-ха! — засміявся він. — Тепер бачу, що ти не баба і вже не безстатний янгол. Вже ти мій. Ходи до неї й докажи, що ти не баба й не безстатний янгол. Рушай!

Штовхнув мене до кімнати, де стояла навкарачки моя жінка, і я таки втратив рештки глузду й кинувся до неї зі звірячою жадобою. Перекинув на спину й обпікся об її нутро, а вона обхопила мене руками й ногами і сласно заверещала. Він же, той клятий-переклятий Іоанн Москівський, стояв над нами й розкотисто басом реготав, а я тремтів і вигинався, пульсував у жінці, відчуваючи біль і розкіш, відчуваючи, що мчуся охляп на шаленому коні, що зараз помру у ній, бо, здавалося, не тільки моє чоловіче єство входило в неї, а й увесь я. Тож мені захотілося ввійти в жіноче нутро навіки, щоб хоч так сховатися від того навісного реготу й того вереску, бо все в мені кільчилося й готувалося до смерті, бо я вже зовсім здичавів і не міг, не мав сили жити на світі.

І я у ній умер. Чув, як скотила вона з себе моє бездиханне тіло, як покликала до себе сатану в образі Іоанна Москівського, як сказала про мене зневажливо, і вони знову почали вичворяти побіч мене казна-що, я ж лежав біля них мертвий, і дух мій ридав десь високо-високо в небі, дух мій заламував руки й лементував, адже це вмер один з тих, котрий так страшився у цьому світі гріха й знаходив досі силу уникати його, але так і не уникнув, бо спокусився спокійним і піддашим життям. Я ледь-ледь розплющив очі й побачив: моя жінка сиділа на Москівському, як на коні, й шалено галопувала, широко розтуливши рота і войовничо покрикуючи, мов вояк у нападі із шаблею в руці. І мій зір знову погас, а дух мій у небі плакав, і ридав, і просив у Господа милосердя. Встиг подумати тільки, що дитина, народжена від двох батьків, прийме в цьому світі жереб окаянності, і це був ще один гріх, але, видить Бог, не учиняв я його свідомо.

Знову запав у непам’ять, а коли вранці-рано очуняв, то побачив, що у вікна вливається сіре світання, а в домі тихо і я лежу в себе в комірчині, вичерпаний та порожній, а моя жінка жахливо хропе в сусідньому покої.

Після тієї страшної ночі, коли я був спонуканий до малженського сполучення із власною-таки жінкою, Іоанн Москівський зник і більше до нас ніколи не приходив, а жінка моя через певний час почала бубв’яніти. Дивне те, що сама вона нічого не пам’ятала з тих ночей, а була твердо переконана, що понесла від мене, як це й належить поважній і поштивій матроні. Мої ж розповіді й спроби переконати її, що нам треба просити в Бога милосердя за гріх наш, сприймала як моє безумство, бо ніякого гріха за собою не відчувала.

— Коли чуєш себе грішним, молися, — сказала вона, — а жінка на те й жінка, щоб народжувати дітей.

Мала, здається, рацію, але я все-таки сумнівався, чи несвідомий гріх замислюється нам і чи Бог нам за те простить?

Хоч там як, подвоїв своє старання у молитвах, схуд, змарнів і нечасто всміхався — смуток мене їв і каяття. Каяття за те, що не знайшов у собі сили нечистому опертися…

Лежав у келії, залитий місячним світлом, і думав. Думав, що Господь покарав мене справедливо й пліттям, й кайданами, хоч їх мені набито з іншої причини. Думав, що Москівський — не той звичайний супротивленець, про якого оповідав мені отець ігумен Іларіон Левицький, а щось більше, очевидно — друга частина мого єства; недаремно ми з волі Божої злилися із ним водно в нашій дитині. Думав, що мої зіткнення із ченцем, зрештою принагідні, а може, нечистий тільки використовує його оболонку, чинячи видимість його, бо у власному образі він до людей рідко коли приходить. Такі думки приходили до мене й раніше — ось чому я не виконав приписів святого Дмитра Туптала, що при сповіді не має бути жодного утаєння, а сповідь із найменшим утаюванням не буде Богом почута й прийнята. Але пощо, гадав я, сповідатися перед такою ж людиною, як сам, коли Бог і при таємній сповіді всі потаємності наші розкриває — знає їх і без нашої сповіді. Людина ж, хоч яка мудра й прихильна, правильно судити не може, а тільки відповідно до свого розуміння, а хто докаже, що воно істинне. Так, істину знає тільки Бог, думав я, — не людина; одне тільки має значення: чи не пустив ти у душу скверну. Коли ж не пустив, змагання твоє із нечистим не закінчилося — чекай іще на себе бурі та грому. Отут він є, початок жаху, але утримай його в собі, щоб він тебе своєю блискавкою не спалив. Адже проти нас воює не тільки ніч гріха, а й ніч миру. Отже, бережися, бо це тільки початок випробування…

З цими думками я заснув, а коли прокинувся, мені тяжко почала боліти голова, так тяжко, що не міг звести її з ложа. Але я все-таки встав. Розбитий і хворий, почвалав на утреню, бо до неї уже скликав дзвін.

Розділ дванадцятий

Тим часом повернувся з навчання у Шльонську та Празі син пані Дмитрищихи Василь. Спершу він поїхав до Петербурга, був там учителем при домі архієрея Теофілакта Лопатинського, а прибувши із Петербурга, учинений був у Жданівці сотником, від чого знову почалися супроти мене нагінки. Я спромігся купити невеличке поле, щоб було з чого жити, тим більше, що у мене народився син; отож цей новий сотник із погрозами наказував козакам та селянам, щоб у мене не наймалися навіть дров мені привезти, хотів отак заморити мене голодом та холодом і вижити із Жданівки. Зрештою, через неправдиве свідоцтво сусідніх сотників Миколи Карбича та Степана Кандиби з канцеляристом Капшукевичем те моє поле відібрано і віддано йому, сотнику Василю Дмитренкові, після чого моя жінка, щоб не вмерти з голоду,