Заповіти - Маргарет Етвуд
Я відвідала Тітку Відалу в реанімації. Вона лежала на спині, заплющивши очі, одна трубка була у неї в носі, друга тягнулася до руки.
— Як наша дорога Тітка Відала? — запитала я чергову Тітку-медсестру.
— Я молюся за неї, — відповіла Тітка Якось-там. Ніяк мені не запам’ятовуються імена медсестер, така вже їхня доля. — Вона в комі, це може сприяти зціленню. Можливий параліч. Побоюються, що він вплине на мовлення.
— Якщо вона одужає, — сказала я.
— Коли вона одужає, — докірливо виправила медсестра. — Ми не говоримо про погане в присутності наших пацієнтів. Може здатися, що вони сплять, але часто це зовсім не так.
Я сиділа біля Відали, поки медсестра не пішла. Тоді швидко проінспектувала наявні медикаменти. Може, додати їй анестезії? Покрутити трубку, що веде до руки? Перекрити їй кисень? Нічого з цього я не зробила. Я вірю в дії, але вони мають бути необхідні: найімовірніше, Тітка Відала сама збирається покинути цей світ. Перш ніж піти з реанімації, я поклала до кишені ампулу морфію. Завбачливість — найкраща чеснота.
Поки ми займали свої місця у Трапезній для обіду, Тітка Гелена завважила відсутність Тітки Вікторії та Тітки Іммортель.
— Гадаю, вони постують, — мовила я. — Бачила їх учора в Читальні Бібліотеки Гільдеґарди за Бібліями. Вони прагнуть проводу у своїй місії.
— Це гідне хвали, — сказала Тітка Гелена і продовжила потай рахувати голови. — А де наша новенька, Джейд?
— Може, захворіла? — припустила я. — Жіночі негаразди…
— Я піду перевірю, — сказала Тітка Гелена. — Може, їй потрібна грілка. Квартира С, так?
— Дуже мило з вашого боку, — зауважила я. — Так. Здається, її кімната під дахом, на третьому поверсі.
Я сподівалася, що Ніколь залишила свою записку на видноті.
З квартири С Тітка Гелена поверталася, мало не підстрибуючи від захопливого відкриття: Джейд утекла!
— Із сантехніком на ім’я Гарт, — додала Тітка Гелена. — Стверджує, що це кохання.
— Яка невдача! — сказала я. — Треба знайти цю пару, винести їм догану і переконатися, що шлюб укладено за всіма правилами. Зрештою, Джейд така нестримана, вона однаково не змогла б стати поважною Тіткою. Треба зважати і на позитивний момент: цей союз може збільшити населення Гілеаду.
— Але як вона могла зустріти цього сантехніка? — здивувалася Тітка Елізабет.
— Нині вранці у квартирі А скаржилися на відсутність води у ванній, — повідомила я. — Певно, вони й викликали сантехніка. Вочевидь, то було кохання з першого погляду. Молодь така імпульсивна…
— Сьогодні в Ардуа-холі ніхто не мав би приймати ванну, — зауважила Тітка Елізабет. — Якщо не йдеться про порушення правил.
— На жаль, це цілком імовірно, — мовила я. — Плоть слабка.
— Авжеж, така слабка, — підтакнула Тітка Гелена. — Але як вона вибралася через ворота? Пропуску в неї нема, її не могли пропустити.
— Дівчата в її віці дуже спритні, — сказала я. — Гадаю, вона перелізла через Стіну.
Обід продовжився — сухими сандвічами, якоюсь розмазнею, що раніше була томатами, та рідкуватим бланманже на десерт, — і до кінця цього скромного бенкету втеча Джейд, її акробатичні вправи на Стіні та бунтівне рішення виконати своє жіноче призначення в обіймах меткого сантехніка стали загальновідомі.
XXIV. «НЕЛЛІ ДЖ. БЕНКС»
Розшифрування показань свідка 369Б
66
Ми підпливли до корабля. На палубі виднілися три тіні; коротко спалахнув ліхтар. Ми полізли нагору мотузяною драбиною.
— Сядь на край, перекинь ноги, — мовив чийсь голос.
Хтось узяв мене під руку. Ми опинилися на палубі.
— Капітан Мішіменго, — сказав голос. — Проведемо вас досередини.
Щось низько загуло, і я відчула, як корабель рушив.
Ми увійшли до маленької каюти зі щільно завішаними вікнами, якимось пультом і чимось схожим на радар, хоч я не мала змоги до нього придивитися.
— Добре, що ви вибралися, — сказав капітан Мішіменго. Він потис нам руки; у нього бракувало двох пальців. Це був огрядний чоловік років шістдесяти, засмаглий, з короткою чорною бородою. — Ось історія, раптом вас запитають. Це тріскова шхуна на сонячних батареях з додатковим бензиновим двигуном. Вигідний прапор — Ливан. Ми привезли тріску й лимони за особливою ліцензією, тобто йдеться про сірий ринок, а тепер пливемо назад. Удень маєте ховатися: від свого контакту через Берта, який висадив вас на пристані, я чув, що вас скоро почнуть шукати. У трюмі є для вас місце. Якщо буде перевірка, берегова охорона не шукатиме надто ретельно: це наші знайомі.
Він потер пальці. Я знала, що це означає гроші.
— У вас є щось поїсти? — запитала я. — Ми майже весь день не їли.
— Точно, — промовив він.
Наказав нам зачекати й повернувся з горнятками чаю та сандвічами. Там був сир, але не гілеадський, а справжній — козячий, із цибулькою, Мелані такий смакував.
— Дякую, — сказала Аґнес.
Я вже почала їсти, але теж подякувала з набитим ротом.
— Твоя подруга Ада передавала привіт. Скоро побачитеся, — кинув мені капітан Мішіменго.
Я ковтнула.
— Звідки ви знаєте Аду?
Він засміявся.
— Усі якось пов’язані. Принаймні тут. Ми колись давно разом полювали на оленів у Новій Скотії.
Ми спустилися драбиною до наших спальних місць. Спочатку зійшов капітан Мішіменго й увімкнув світло. В трюмі стояли морозильні камери і великі довгасті металеві ящики. Збоку одного з ящиків була закривка, всередині — два спальні мішки, не дуже чисті: гадаю, не ми перші їх використовували. Всюди смерділо рибою.
— Якщо все гаразд, можете не зачинятися, — сказав капітан. — Спіть гарненько, хай вовчок не кусає за бочок.
Ми чули, як віддаляються його кроки.
— Це жахливо, — прошепотіла я до Аґнес. — Рибою смердить. Ці спальники… У них точно воші.
— Маємо бути вдячні, — відповіла вона. — Лягаймо спати.
Моє татуювання мене турбувало — доводилося лежати на правому боці, аби не зачепити його. Я питала себе, чи не почалося в мене зараження крові. Якщо так, то це халепа, бо лікаря на борту точно не було.
Ми прокинулися ще затемна, бо корабель хитався. Аґнес вибралася з ящика й піднялася нагору поглянути, що відбувається. Я теж хотіла піти, але почувалася зле.
Вона повернулася з термосом чаю та двома яйцями, звареними натвердо. Сказала, що ми
