Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

Ева, поблідла при відповіді Юліяна, подалася на веранду, а бабуня, відхиливши широко уста, гляділа, мов непритомно, за тими, що виходили.

*

Настало надвечір’я. Частина молоді, поплававши човном по ставі та навеслувавшись досхочу, вернулась до хати і підтримувала балачку, грала та співала.

Коли появився Юліян і його сталеві очі перебігли по присутніх, стрінули й Еву. Вона спустила погляд. Її уста тремтіли, а з горла вирвалося придавлене хлипання. Щоб не вибухнути плачем, вона покинула кімнату.

Він затиснув уста. В серці здіймалася дивна буря. Він приступив до відчиненого вікна і неначе вперше побачив усе те, що в його рамках містилося: сад, зільник і стежки. Йому пригадався той момент під час перших його відвідин, як він гнав за нею алеєю з ключем до ліса і спіймав її. Коли обернувся, здавалося, що його лице було на один відтінок блідше.

*

Ніхто не дивувався, що Ева не залишилася довго між товаришками і гістьми. Всі, що були тут зібрані, знали доволі добре наліг бабуні Орелецької і розуміли, що треба її було, мов малу дитину від огню, пильнувати. Це завдання перебрала нині, очевидно, Ева.

*

Одна з запрошених дівчат, скінчена консерватористка, сіла до фортепіяну і вдарила вправною рукою кілька гарних акордів у «моль». Юліян, що стояв недалеко фортепіяну, притягнув поза нею крісло і сів. Дівчина, відчувши за собою чиюсь близькість, оглянулася. І чи тому, що це був Юліян, що цікавив її більше, ніж інші молодці, чи від веселого настрою, всміхнулася до нього і заграла пісню: «У сусіда хата біла…»[95] Вона грала майстерно, кладучи натиск у басових партіях на мелодію, якби добувала з неї стримуване ридання та хлипання. Один гість за другим появлялися з інших кімнат і стояли непорушно, мов під гіпнозою. Темні очі Еви горіли чудним огнем і повисли на Юліянові, а він сидів схилений і курив. Чи він не відчув того погляду, чи був надто затоплений у звуках пісні, але ні разу не підвів голови. Аж як скінчилася пісня, підняв голову і його зір впав на дівоче обличчя. Чого вони від нього хотіли, ті чорні очі гордої, химерної дівчини? То викликували в серці жаль, то захоплювали його своїм вогнем, а все не покидали його, мов стояли на сторожі його душі.

*

Хоч і як Ева, їмость і стара Катря — в одній особі покоївка, кухарка і приятелька парохії — стежила за бабунею, щоб вона не дібралася до трунків, вони все ж таки не могли її допильнувати. Коли їмость, втомлена працею, висунулася на хвилину до заслоненого алькирика з горою гостинних та Евиних подушок, щоб тут кілька хвилин прилягти, бабуня Орелецька, що стежила ввесь час за донькою, яка мала при собі в кишені ключ від креденсу, зайшла тихенько за нею в алькирик. Коли їмость легенько захропіла, бабуня вийняла обережно з її кишені ключ і подалася в довгі сіни — сховище всяких дорогих ласощів і напитків.

Бабуня вибрала дві пляшечки коньяку та рожаного лікеру, і не надумуючись довго, всунула меншу до кишені, що находилась між фалдами старомодної сукні. Усадовившись на ґаночок між олеандром на фотелі о. Захарія, почала пити.

Як вона там довго насолоджувалася запашним питвом, ніхто не знає. Аж коли Ева повернулась від гостей і треба було їй до помочі Катрі, вона вибігла на ґанок, і тут майже задубіла на вид, який тут представився її очам: «Бабуню… тату!..ах, бабуню», — зойкнула і рухом розпуки закрила обличчя. Ах! Щоб лише він один — тато не бачив цієї страшної картини, що звалила її, молоду, тепер з ніг, а потім іще «один».

Від раня носила вона в серці тяжкий жаль. Вона не вибачить йому ніколи, що він сьогодні її найбільше бажання — улаштувати по своїй волі свою будучину власними силами — відкинув. Він один, і той… той другий, перед якого голосом вона тремтіла, як ягня, не сміли бачити бабуню в такім страшнім стані. Батько міг тріумфувати, покликуючись на свою сьогоднішню заяву про бабуню, що на ній не можна «будувати», а той… При цьому спогаді її лице покрилося гарячим рум’янцем сорому і великі сльози затемнили їй вид.

«Він!» — вона не знала, чому з її уст вирвався нараз легкий оклик, а в ньому його імення. Ні! Він сидів тепер з консерватористкою-німкою, нехтував нею так, що вона втратила відвагу глядіти в його обличчя.

— Бабуню! — кликнула з розпуки дівчина і шарпнула нею з цілої сили. Бабуня розплющила очі і усміхнулася бездумчиво.

— Евочко, донцю моя, видиш, донцю, ти вдоволена… га? Ой, бабуня додержить слова, голубочко. Твоя бабуня, як раз дасть слово, то воно залізо… А ти дай краплинку того рожаного… я тримаюся… ніхто не знає. Чорна кава…

— Вставайте, бабуню, — благала Ева, — скоро-скоро, щоб ніхто вас не побачив, бо я вмру із сорому, ой, бабуню!.. Яка я нещаслива! — і підняла розпачливо руки.

Надворі темніло, а з салону неслися фортепіянові звуки «Вільшаного царя» Шуберта[96]. Коли пісня повторилася, Ева, борючися з усієї сили з бабунею, що заточувалася та виривалася, поволікла її спішно через сад.

*

Юліян при вечері ледве дотикався страв. Був повний несупокою, не бачив Еви і не знав, що з нею діється. Своїй сусідці-консерватористці при столі прислугував, відповідав на питання одного студента, що розпитував про Лондон, Оксфорд і Кембрідж[97].

Ще з початку вечері була показалася Ева, мов привид, на порозі з блідим обличчям, великими зворушеними очима, котрі впали жаром на нього і його сусідку, але він не звернув на це уваги. Вона щезла і не з’явилася більше.

— Що з Евою? — спитала консерватористка господиню дому.

— Вона чогось сьогодні нездорова, — відповіла їмость. — Жалілася на біль голови, тому на часок вийшла пройтися або, може, лягла.

По вечері кілька веселих пар розгулялося. Консерватористка попросила й Юліяна до танцю, коли вибирали дами, але він подякував. Не гуляв.

— Чи ви в жалобі по кім? — спитала жартовливо.

— Ні, але в чимось подібнім, — і тут усміхнувся насилу.

Коли вона відійшла, приступив до якоїсь етажерки з книжками, витягнув одну і поглянув на заголовок: «Людська анатомія». Він здивувався. Отже, в  н е ї  була вже поважна постанова піти на медицину. Він поклав книжку на місце і простягнув руку за другою, коли нараз чомусь оглянувся і побачив у дверях до покою Еви служанку Катрю. Її очі були легко