Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
Снігова зима – велика була для дітей радість…
II
Жили ми у панській економії на хуторі, бо батько працював у поміщика.
От одного разу перед різдвяними святами батько прийшов додому та й каже:
– Пан наказав у суботу привезти дітей до нього на ялинку.
Мати занепокоїлася:
– Отакого ще панові заманулося! Навіщо їм та ялинка? Та й малі вони ще по панах їздити!
Батько, поміркувавши, відповів:
– Та воно так! Та що зробиш: пан розгнівається, як не зробимо!
Мати своєї:
– До пана десять верстов! Зима, холодно! Як вони туди поїдуть? Поморозимо дітей!
– Та якось довеземо! На санки халабуду, намостимо більше сіна, повкутуємо дітей у кожухи та й поїдемо!
Ми, діти, слухавши розмову батька й матері, і не дихали та все думали: «Що ж ото воно за ялинка?»
Ніякої ніколи ялинки у нас удома не було. Різдвяних свят ми теж чекали, але не для ялинки, – ми ходили до дядька й до дядини колядувати та щедрувати, носили бабусі вечерю. За це нам давано цукерок та по «золотій» копійці – для цього дядько та бабуся приберігали нові-новісінькі копійки, «золоті», як ми їх узивали.
А найбільша для нас радість була перед святами, коли в дядька кабана кололи.
Заколовши кабана, дядько його смалив, потім обгортав соломою, а ми всі разом із дядьком і з дядиною «душили» кабана – повилазимо на кабана і гуцикаємося на ньому. Щоб сало м’якеньке було!
За це нам дядько давав по шматочку смаленого кабанячого хвоста й вуха.
Така була радість, що й не говоріть!
І раптом вам – ялинка! Та ще в пана!
III
У суботу ще зранку ми почали збиратися.
Мати всіх нас повмивала з милом. На хлопцях новенькі сорочечки й штанчата, на Парасі – червоне у смужечку платтячко, та ще й разок доброго намиста із срібним посередині коповиком[163] на шию Парасі наділа.
А які сани батько приладнав, не сани, а ґринджоли! На них він поклав кучу – оту штукенцію, що горшки з макітрами в ній гончарі по ярмарках возять або полову з поля транспортують, повну кучу наклав сіна, нап’яв зверху халабуду, – такий вийшов, як по-нинішньому – лімузин, що куди вам! В оглоблі запріг Жолудя, – здоровенний бурий кінь такий був у маєтку, а на пристяжку – білокопиту Кислицю, а за Кислицею біг стригун Вітер.
Повкутували нас у кожуха та в свитки, і поїхали ми.
Повіз нас батько, а мати з меншими залишилися вдома, бо малих іще не можна було «у світ» вивозити – братик іще тільки на ноги спинався, а сестричку тільки місяць тому як баба під калиною знайшла.
Приїхали ми до панського палацу без ніяких пригод – тільки в одному ярку сани-куча забігли, дуже на бік нахилилися, хотіли перекинутися, та батько встиг вискочити й плечем підважити сани, – ми тільки лобами стукнулися.
Приїхали зарані. Пан наказав прибути на сьому годину вечора, – так ми ще у батькового кума, в дядька Мехтодія, панського кучера, до початку пересиділи, від сіна пообтрушувалися.
От і вечір. Пішли ми у панські горниці.
Ідемо, тремтимо, бо пан сердитий був і ми його боялися. Поприходили в горниці. Там посеред великої кімнати стоїть велика ялинка, на ній багато свічечок горить, круг неї паненята з паннами стрибають. Стара пані на роялі грає.
Старий пан сидить у кріслі і «стріляє» хлопавками.
Вистрелить та до нас:
– Страшно чи ні? – питає.
А ми купкою тулимося біля дверей, не спускаючи очей з ялинки.
Ось пан як закричить:
– Андрію! Люльку!
Біжить Андрійко, «козачок», несе панові люльку з довжелезним цибухом, дає її панові, а сам стає навколішки, щоб запалити люльку.
Андрійко чи підсковзнувся, чи що там таке трапилося, тільки він якось упав і вибив панові з рук люльку. Пан його як штурхоне.
А наша Парася як закричить – злякалася!
Старий пан заткнув уха, ми кинулися до Парасі, я зачепив гілку на ялинці, впала з ялинки свічка на якусь панянку. Та в крик! Всі забігали, заметушилися! Я кинувся гасити свічку та збив з ніг панянку. Але нічого такого страшного не скоїлося, тільки метушня. Панянка підвелася, скривила губи й кудись подалася.
Батько нас усіх «вигорнув» з кімнати в коридор, та й пішли ми до кучера, а на другий день вранці поїхали додому.
Батькові пан виговоряв тоді, що ми, діти, дуже в нього дикі!
Більше нас пан на ялинку ніколи не кликав.
Тепер, коли панів нема, ніхто не взиває наших дітей дикими, а ялинка для радянських дітей щороку горить огнями по всій нашій Батьківщині, починаючи з древнього московського Кремля.
Отак і пишу
І
Як ви пишете?
З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.
Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.
Як я пишу?
Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома, так:
– А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі…
Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більшає; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.
Давайте спробуємо.
Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.
Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться, – розкажу і як я їх пишу.
ІІ
Працювати в газетах я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ.
Чому?
Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію
