Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

щастя, і діти, але головною, найсильнішою і затаєною її мрією була любов земна. Почуття було тим сильніше, чим більш вона намагалася приховувати його від інших і навіть від самої себе. «Боже мій, — казала вона, — як мені заглушити в серці своєму ці думки диявола? Як мені відмовитися так, назавжди від поганих помислів, щоб спокійно сповняти волю твою?» І тільки вона так спитала, як бог уже відповів їй у її власному серці: «Не бажай нічого для себе; не шукай, не хвилюйся, не заздри. Майбутнього людей і твоєї долі тобі не можна знати; але живи так, щоб бути готовою до всього. Якщо бог волітиме випробувати тебе в обов'язках шлюбу, будь готова сповнити його волю». З цією заспокійливою думкою (але все-таки з надією на справдження своєї заказаної земної мрії) княжна Марія, зітхнувши, перехрестилася і зійшла вниз, не думаючи ні про своє плаття, ні про зачіску, ні про те, як вона ввійде і що скаже. Яке могло все це мати значення порівнюючи з приреченням бога, без волі якого не впаде жодна волосина з голови людської.

IV

Коли княжна Марія вступила до кімнати, князь Василь з сином вже були у вітальні, розмовляючи з маленькою княгинею і з m-lle Bourienne. Коли вона ввійшла своєю важкою ходою, ступаючи на п'яти, чоловіки і m-lle Bourienne підвелися; і маленька княгиня, показуючи на неї чоловікам, сказала — Voilà Marie![342]Княжна Марія бачила всіх і в подробицях бачила. Вона бачила обличчя князя Василя, що на мить серйозно зупинилося при першому погляді на неї і зараз же усміхнулося; і обличчя маленької княгині, яка з цікавістю читала на обличчях гостей враження, що його справить на них Marie. Вона бачила і m-lle Bourienne з її стрічкою і гарним обличчям і жвавим, як ніколи, поглядом, спрямованим на нього; але вона не могла бачити його, вона бачила лише щось велике, яскраве і прекрасне, що наблизилось до неї, коли вона ввійшла в кімнату. Спочатку до неї підійшов князь Василь, і вона поцілувала лису голову, нахилену над її рукою, і відповіла на його слова, що вона, навпаки, дуже добре пам'ятає його. Потім до неї підійшов Анатоль. Вона все ще не бачила його. Вона тільки відчула ніжну руку, яка твердо взяла її за руку, і ледь торкнулася до білого лоба, над яким було припомаджене чудове русе волосся. Коли вона глянула на нього, краса його вразила її. Анатоль, заклавши великого пальця правої руки за застебнутий гудзик мундира, з випнутими вперед грудьми, а назад — спиною, похитуючи однією відставленою ногою і трохи схиливши голову, мовчки, весело дивився на княжну, видно зовсім про неї не думаючи. Анатоль був не дотепний, не бистрий і не красномовний у розмовах, та в нього зате була дорогоцінна для вищого світу здатність до спокою І нічим не змінюваної впевненості. Хай замовкне, щойно познайомившись, несамовпевнена людина і виявить свідомість непристойності цієї мовчанки та бажання знайти що-небудь, — буде негоже; Анатоль мовчав, похитуючи ногою, весело споглядаючи зачіску княжни. Видно було, що він так спокійно міг мовчати дуже довго. «Якщо кому незручна ця мовчанка, то розмовляйте, а мені не хочеться», — неначе говорив його вигляд. Крім того, в обходженні з жінками в Анатоля була та манера, що найбільше вселяє в жінок цікавість, страх і навіть любов, — манера презирливої свідомості своєї вищості. Неначе він говорив їм своїм виглядом: «Знаю вас, знаю, та чого з вами морочитися? А вже б ви раді!» Можливо, що він цього не думав, зустрічаючись із жінками (і навіть певно, що ні, бо він взагалі мало думав), але такий у нього був вигляд і така манера. Княжна відчула це і, наче бажаючи йому показати, що вона й не сміє думати про те, щоб зацікавити його, звернулась до старого князя. Розмова точилася загальна і жвава, завдяки голоскові та губці з вусиками, що піднімалася над білими зубами маленької княгині. Вона зустріла князя Василя з тим прийомом жартиків, що його часто застосовують балакучо-веселі люди і який полягає в тому, що між людиною, з якою так обходяться, і ними нібито існують якісь давно усталені жартики і веселі, почасти не всім відомі, забавні спогади, тимчасом як ніяких таких спогадів нема, як їх і не було між маленькою княгинею і князем Василем. Князь Василь охоче піддався цьому тонові; маленька княгиня втягла в цей спогад про смішні пригоди, яких ніколи не було, й Анатоля, якого вона майже не знала. M-lle Bourienne теж поділяла ці спільні спогади, і навіть княжна Марія з задоволенням відчула й себе втягнутою в цей веселий спогад.

— Ось принаймні тепер ми вами цілком заволодіємо, дорогий князю, — казала маленька княгиня, звичайно, по-французькому, до князя Василя, — це не так, як на наших вечорах у Annette, де ви завжди втечете. Пам'ятаєте cette chère Annette![343]

— Ах, та ви мені не почніть говорити про політику, як Annette!

— А наш чайний столик?

— О, справді!

— Чому ви ніколи не бували в Annette? — спитала маленька княгиня Анатоля. — А! я знаю, знаю, — сказала вона, підморгнувши, — ваш брат Іполит мені розповідав про ваші справи. — О! — Вона погрозила йому пальчиком. — Ще в Парижі ваші витівки знаю!

— А він, Іполит; тобі не казав? — промовив князь Василь (звертаючись до сина і схопивши княгиню за руку, наче вона хотіла втекти, а він ледве встиг її стримати), — а він тобі не казав, як він сам, Іполит, сохнув за милою княгинею і як вона le mettait à la porte? [344]

— Oh! C'est la pçrle des femmes, princesse![345] — звернувся він до княжни.

Зі свого боку m-lle Bourienne не пропустила нагоди при слові Париж зайти теж у загальну розмову спогадів.

Вона дозволила собі спитати, чи давно Анатоль покинув Париж і як сподобалось йому це місто. Анатоль вельми охоче відповідав француженці і, усміхаючись, дивлячись на неї, розмовляв з нею про її вітчизну. Побачивши гарненьку Bourienne, Анатоль вирішив, що й тут, у Лисих Горах, буде не нудно. «Дуже непогана! — думав він, оглядаючи її. — Дуже непогана ця demoiselle de compagnie[346]. Сподіваюся, вона візьме її з собою, коли вийде за мене, — подумав він, — la petite est gentille»[347].

Старий князь неквапливо одягався в кабінеті, насуплено обдумуючи, що йому робити. Приїзд цих гостей сердив його. «Що мені князь Василь та його синок? Князь Василь хвалько, пустий, ну, і син десь-то хороший», —