Казки на ніч - Руслан Володимирович Горовий

— Расстрілять, блін. Я дивився по тілівізару, як вони всіх наших вбивають. Расстрілять! Тім боліє, шо вони отказалісь от гіоргієвськой лєнтачки, ахулілі Георгія-Пабєданосца, прідставляєтє?

Дядько не витримує, виймає зі світлих штанів хустиночку і сякається в неї. Потім починає валувати, плювати на пораненого бійця і врешті валить, куди йому треба.

Страшне відео. Якби з полоненого знущалися супротивники, я це хоча б зміг осягнути. Однак старе чмо у світлих штанах та синій маєчці — це вже, як кажуть, перебір. Заради звільнення територій для такого набору з кісток і вати і воюють хлопці? Дуже сподіваюся, що таких виродків на Донбасі все ж менше, ніж нормальних людей.

А, і ще. Оператор обіцяв «замилити» морду дядькові, щоб його не впізнали. Однак, як водиться, набрехав. Тож, країно, дивися на чмошника з Шахтарська. Дивися широко розкритими очима, щоб не забути і випадково не пробачити.

Сепаратист

— Шо тут у нас? Та все, як завжди. Прилазять, валять з гранатометів і тікають.

Околиця Донецька, блокпост. Ми з кулеметником Андрієм їмо кавун, який, до речі, принесли бійцям місцеві. Уже по обіді, однак сонце пече немилосердно. Андрій, який водив і показував мені місцевість та шо, де і як, раптом згадує.

— О! А я ж тобі сепаратиста не показав!

— Кого? — У мене округлюються очі.

— Та це ж саме інтєрєсне! Ходімо!

Андрій веде мене на соняшникове поле. Минаємо бронетехніку, бліндажі, кілька воронок від мінометних подарунків терористів, і нарешті моїм очам відкривається картина. На своєрідній галявинці посеред знесених міною соняхів стоїть пластиковий таз з водою. Поруч у тарілці накидано якоїсь їжі. А біля стоїть сірий гусак. Він, мабуть, лежав, однак, почувши наші голоси, піднявся і зустрічає нас в усій своїй красі. Гусак роздивляється гостей, нахиляючи голову набік. Розкриває рота, однак замість галасу чи шипіння звідти вилітає тихе, ледь чутне чавкотіння.

— Оце і є Сепаратист. — Андрій колупає в зубах соломинкою. — Він у нас контужений, тож вважай.

— А кинутися може?

— Та ні, не кинеться, переляканий сильно, навпаки, до землі припадає і ховається.

Сірий «сепаратист» прислуховується до нас, та не тікає. Андрій доливає йому в банячок води.

— Кілька днів тому пішли ми обдивитися територію після чергового мінометного обстрілу і знайшли його. Їх тут було двійко, однак одного вбило на місці. А цей вижив. Тепер у нас тут.

— А звідки вони тут узялися?

— Ну багато людей повтікало з Мар’янки, коли бої були. Може, сарай зруйнувало пострілом і гуси втекли чи господарі випустили, шоб не подохли, всіх же не забереш?

Ще деякий час стоїмо біля «сепаратиста». Той заспокоюється, втрачає до нас цікавість і п’є водичку.

Ми з Андрієм повертаємося на пост. Навколо все та ж картина знищеної землі — постріляні будинки, звалені лінії електропередач, перериті дороги і залізобетонні блоки, що перекривають шляхи. Однак навіть у таких умовах у пацанів, що боронять рідну землю і розуміють, що кожен день може бути останнім, залишаються і доброта в серці, і людяність, і почуття гумору.

Фрау

— Свєта, ти слишишь, ана настаящая дура! Как я і прідпалагала!

Білява фрау передпенсійного віку їде в київському автобусі й триндить з подругою по мобілці. Причому триндить голосно, смакуючи власні зв’язки, так як люблять це робити на Донбасі.

У результаті за кілька хвилин увесь салон знає, що пані припиздячила сюди з Луганська, патамушта страшна ж, і поселилася у якоїсь родички Галкі.

— А я єй дєньгі і ні прідлагала, ти што? Ані, прідставь, чувствуют сібя пєрєд намі в далгу!

Якщо коротко, то Галя забрала до себе цю біляву лярву разом з чоловіком, старшим сином та невісткою, «а Сірьожа ні паєхал, он там даже што-та с апалчєнцамі мутіт».

Уже після згадки про Сірьожу я хотів втрутитися, аж раптом почув те, що взагалі порвало.

— А вчера она наваріла какой-то чєпухі із рибнага фарша і марковкі. Я єй сказала, што наш мужик такоє ні єст, єму, штоб работать, мяса нада.

З цього моменту я взяв свій телефон й, імітуючи розмову, почав:

— Альо, Семенченко? Вітаю, Семене, тут у мене є людина до вас у батальйон «Донбас». Ну так, біженець, хоче воювати за свій край. Усе серйозно! Навіть, шоб довести лояльність, може здати одного Сірьожу, шо з сепарами мутить!

Очі фрау полізли на лоба, вона дала відбій подрузі й заклякла, дивлячись на мене.

— А ще тут родина добровольця не дуже хоче стісняти киян, то, може, пристроїш жінок десь у гуртожиток? І ближче до АТО. Кажуть, шо можуть на польовій кухні працювати. А там ще чувак є молодший, він теж ніби не проти повернутися і дім захистити.

В автобусі запанувала така тиша, що важко повірити. Фрау відкрила рота, аби шось сказати, та її заціпило.

Я підморгнув їй і видав:

— Зараз я фотку дружини добровольця надішлю, пробий шо до чого про всяк випадок.

У цей момент автобус спинився на Славутичі, і фрау вискочила.

Аж до Позняків люди поглядали на мене хто з острахом, хто із зацікавленням. Я ледь стримував посмішку. А на виході почув у спину і таки посміхнувся:

- І правильно, а шо вона розказує своїм, шо ми барани. Тепер повоюють!

В опчем, Семенченко впливає на всі види сепарів, навіть не знаючи цього.

Відра

— Ця країна приречена. — У далекому вісімдесят восьмому ми з дідом стояли біля протипожежного щита в школі. — Вона ніколи не зможе бути нормальною з такими людьми.

Коли я був маленьким, то в якийсь момент зацікавився пожежним стендом, яких було понатикано скрізь: від шкільного подвір’я до самої галімої турбази.

Мене на стендах цікавили конусні відра. Нє, звісно, сокира з червоним держаком і червоний, з кількома шарами фарби багор теж були цікаві, однак відра були поза конкуренцією.

— Розумієш, малий, — казав дід. — Відра то умовне мірило адекватності суспільства. Усі розуміють, що ці відра ой як згодяться, коли, не дай бо’, займеться чиясь хата.

— Ну?

— От тобі й ну! Всі розуміють, однак відра крадуть. Саме тому їх роблять конусом, щоб поставити неможна, а значить, біспалєзні у хазяйстві.

Уже набагато пізніше я бачив червоні конусні відра в сільських колодязях. І щоразу згадував слова діда про те, що країна, в якій люди крадуть засоби захисту від стихії, рано чи пізно зникне.

А тоді ми стояли біля протипожежного стенда, на якому дід лише п’ять хвилин, як повісив звичайне відро з нержавійки, бо в школу мали приїхати з області