Мама Маріца — дружина Христофора Колумба - Марія Василівна Матіос
Одарка приходила до Христофора раз на тиждень. У суботу ввечері. Мовчки скидала в коридорі незмінний свій дощовик непевного кольору й віку і зі словами «Мені вас не треба, Маріцо» відчиняла двері в Христофорову кімнату.
Христофор її зустрічав завжди однаково: спершу ревом, схожим на рев молодого оленя, а далі — пищанням маленького собачати.
Маріца хрестилася, ще якусь хвильку дослухалася до звуків за дверима, гасила скрізь світло, а тоді йшла на сусідню вулицю — у спустілий дитячий садочок, де колись давно працювала вихователькою і де її тепер пам'ятає хіба що постарілий сад та полущені стіни старих корпусів.
Сідала на гойданку, на одну мить заплющувала очі — й нібито гойдалася. А далі втуплювалася поглядом у затемнені вікна своєї квартири — намагалася стримати центрифугу, яка раптово підхоплювала її здитиніле тіло, і несла його десь поза межі існуючого — реального — світу. А може, то під нею справді гойдалася земля, а їй лиш здавалося, що вона розхитує дитячу гойданку… чи світову центрифугу… та ні, таки гойдалася земля, і весь простір гойдався і плив перед очима, коли вона не спускала очей зі своїх вікон, за якими був Христофор із Одаркою.
Далі вона слухала, як говорить у ній серце.
Швидко-швидко, ніби під час бігу-марафону.
Аж раптом серце змовкало — і Маріца хапалася за груди, боячись, що її серце навіки втратить свою мову.
А їй же ніяк не можна без серця!
І Маріца, широко розкривши рота, глибоко вдихала душне повітря натомленого, як і вона сама, дня, щоб прискорити життя свого, такого ж натомленого, серця.
В якісь хвилини її опановував справжній жах смерті. Він виникав нізвідки, раптово, як нізвідки вигулькує в сутінках порожньої дороги силует подорожнього. І ти не знаєш, чи той несподіваний подорожній — твій грабіжник чи надійний супутник.
Маріца не могла би пояснити, чим вона принадила той жах до себе і де він гніздився в її єстві. Але жах, немовби якась справді жива істота, був у ній скрізь. Набухав, як дріжджове тісто на теплі. І розростався в кожній клітині, немов пухлина. Не болів, не мучив — тільки ріс, щоразу даючи знати про себе прискореним биттям серця. У найнесподіванішу мить.
Маріца вперше почула його присутність у собі, як над Христофором зависла небезпека інтернату.
Не мала того страху ні після смерті чоловіка, ні після усвідомлення синового каліцтва.
Ніколи не грішила навіть думками про можливість своєї дочасної смерті, чи, ба, добровільного вкорочення свого життя.
Страждала — чорно.
Але про смерть не думала ніколи.
А тут раптом…
Інтернат для Христофора означав би смерть для Маріци.
Ця така ясна й зрозуміла думка спершу налякала жінку. Але згодом вона зрозуміла, що ляк її не мав нічого спільного з можливою смертю її самої. Цей ляк, цей холодний параліч усіх думок і почувань асоціювався тільки з сином. Точніше, з можливістю його втрати.
Вона іноді годинами дивилася на сонного Христофора — на його неправильної форми і майже завжди заслинене обличчя, на розповніле від ліків, пухке біле тіло, що крадьма й малими дозами діставало сонце; на тонкі, ніби кульбабове стебло, ноги, вкриті густим чорним волоссям — і ріки невимовного жалю й гострого болю заливали її всю, до останнього фібра душі.
Чим далі, тим більше чула, що любить його дужче, ніж: любила колись живих своїх батьків, а далі — Христофора… любила його більше, ніж колишню свою дівочу волю й безтурботність, свою далеку — в сонячному німбі — батьківщину.
Коли згадувала перші свої відчуття після пологів, сердилася на себе невимовно, грішачи в думках, що, можливо, за це згодом була й покарана — за оту кількаденну (незрозумілу!) бридливість до новонародженого живого клубочка. Та потім слухала інших молодих мамів — і розуміла, що кожна породілля проходить цей шлях — шлях короткочасного, мовчазного й невмотивованого спротиву власній дитині, відсутності миттєвої любові до неї.
Маріца подумки дедалі частіше верталася в ті дні — коли одночасно із зростаючим жахом і народжуваним трепетом вдивлялася в синюшне личко сина, ніби вдивлялася в обличчя свого Христофора… коли зрозуміла, що її дитина — це насправді — вона сама…
А тепер їй іноді здавалося, що в неї помутився розум.
Коли вік сина переважив вік батька, Маріца подеколи плуталася думками: котрий із Христофорів насправді зараз сидить перед нею?! Їхня схожість лякала й паралізувала одночасно.
Ось він, молодший (ні, Боже праведний, він уже старший!) тулить до грудей плюшевого ведмедика з відірваною головою так самісінько, як тулив колись до себе Маріцу Христофор-старший (та ні, він залишився таки молодшим!)… він все робить так само, як колись робив його батько… так само втирається лише вказівним пальцем після їжі… так само правою рукою смикає смолистого чуба… спить із укритою головою. Значить, він повноцінний. Розумний. Як його батько. Тільки травмований.
Таким міг би, може, бути й Христофор-старший, коли би вижив у тій аварії.
Якби був вижив, вона би доглядала їх обох.
Бо поділилося її серце на ці дві безконечні любові — й подеколи вона думає, що сама травмована не менше, ніж її нещасна дитина і вбитий чоловік.
Туга за чоловіком із роками не втихомирювалася, а лише розросталася. Так само, як розростався той всеїдний жах смерті, що сидів у кожній клітині тіла, немов невитравлювана інфекція.
У перші роки по Христофоровій смерті, як не дивно, його смерть відійшла на друге місце — Маріца вся залишалася в бідній своїй дитині. Але з часом… коли звикла до синового каліцтва, дедалі частіше верталася подумки в перші
