Миротворець - Любомир Андрійович Дереш
Врешті, третя картина зображала Штукенгайзена на природі, босого, спертого на ціпок. Біля нього, мабуть, примальована скорше уявою художника, ніж узята з реальності, стояла полохлива молода козуля.
Ці дві картини Лянґе теж перекопіював собі та підшив у папку до решти матеріалів із дослідження.
Мабуть, саме тоді він відчув, що його життя почало змінюватися. Його сон став спокійнішим, глибшим, хоч і коротшим. Розум полегшав, і в ньому наче засяяло дивне світло — можна було формувати великі думки, від яких поліпшувався настрій і хотілося співати. Лянґе почував себе велично, а водночас — більше, ніж скромно. Хто він тут був? Простий випускник із Відня, що пише наукову працю про маловідомого мовознавця. Однак у глибині серця він дедалі більше упевнювався, що живе недаремно. Він почав відчувати, що в його житті, хай поки невиразно, але починає, точно починає вимальовуватися певна мета. Як солодко було відкривати для себе, що життя, виявляється, могло йому ту мету запропонувати! Чесно кажучи, доростаючи в оточенні студентів, чиї думки було зосереджено на здобуванні карʼєри, створенні сімʼї, на пʼятничних посиденьках за пивом, він уже встиг злякатися, що то й усе, що життя, в яке його привели і яке йому так барвисто змалювали у дитинстві, раптом закінчилося, як невдало написана пʼєса, просто посередині інтриги. Ні, тепер він точно відчував, що життя мало сенс, і той сенс полягав у чомусь глибшому, ніж у написанні докторської праці. Він стосувався життя загалом, ставлення до себе, до людей, до того, що відбувалося на світі. Можна сказати, в його нехитре існування прийшла якась легкість, якої він іще не міг до кінця відчути, не міг розгледіти її причини, але та легкість була радісною.
«Це, певне, і є дорослішання», — гадав Лянґе, вирушаючи до бібліотеки. Солодка врівноваженість, підпорядкованість його графіку певній дисципліні прояснювала розум і дозволяла думати вільніше, ясніше. Він легко складав план наукової праці, тож і не зчувся, як більш або менш оформив її перший і другий розділи. Третій розділ, який вимагав діалогу ідей Штукенгайзена з іншими дисциплінами, він
поки що відклав, сподіваючись надолужити це у Відні.
Якось, прийшовши додому після чергового тяжкого, але продуктивного дня в архіві, він сів навпроти портрета Штукенгайзена і відчув ні з чим не зрівнянне почуття вдячності до цієї людини. Робота над його біографією поступово змінила його умонастрій, вчила його ставати розумнішим, більш терплячим і навіть люблячим. Він відчув, як тепло приязні до Штукенгайзена заливає його серце, і на душі стало затишно. До очей йому підкотилися сльози каяття: каяття за те, що раніше так марнував своє життя, був так зосереджений на речах і так мало цінував людей. Коли Лянґе зрозумів, що плаче, то схаменувся і втер очі, одначе тепло в серці нікуди не зникло, а тільки посилилось, і Стефан просидів біля портрета Штукенгайзена до пізньої ночі.
Відчувши новий смак до роботи, Лянґе під новим кутом почав перечитувати біографію Штукенгайзена. Раптом деталі, з такою дбайливістю змальовані Чиж-Вишенським, припинили видаватися йому кумедними і старосвітськими. Він перечитував деякі абзаци по кілька разів, особливо ті, де Чиж-Вишенський робився поетичним і змальовував осінь на Лемківщині, родинний побут Штукенгайзенів або їхні із Себастьяном дитячі пустощі. Він учитувався знову і знову в розділ, де були описані їхні ігри в театр і де батько Себастьяна віз на санях їх театральний гурт до Львова. Тепер усі ці деталі видавалися йому значущими, сповненими особливої, солодкої ваги. Раптом вони стали значити для Стефана не менше, ніж зріла діяльність Штукенгайзена. Він перечитував їх знову і знову, сподіваючись знайти якесь ірраціональне, а все ж пояснення незвичайному життю Себастьяна Штукенгайзена, натомість відчував, як дедалі більше привертається до цієї постаті.
Лянґе було тяжко розставатися з історіями про Штукенгайзена навіть увечері, коли повертався з бібліотеки. Вдома, перед сном, він діставав копії книги Чиж-Вишенського і знову поринав у Штукенгайзенове дитинство.
Він був упевнений, що відкрив постать генія, слава якого ще прогримить у майбутньому. Випередивши своїх сучасників на сто років, Штукенгайзен, як видавалося Лянґе, розумів природу своєї геніальності, однак не давав оточенню більше, ніж те могло б узяти. Що більше він роздумував над впливовістю ідей Штукенгайзена, то менш кумедними видавались йому припущення Чиж-Вишенського. Справді, той вибух наук, повʼязаних із вивченням логіки знаків, був вельми примітним. Семіотика, герменевтика, коґнітивна лінґвістика — в усіх цих дисциплінах можна було знайти впливи ідей Штукенгайзена. Він прослідковувався в працях Юнґа, з яким Штукенгайзен, якщо вірити Чиж-Вишенському, був знайомий від часів свого першого турне Европою. Ці ідеї вгадувались у працях із квантової механіки. Ах, як добре було би бодай одним оком подивитися на «Адамове яблуко» Штукенгайзена! Ці вісім куплетів, написані алегоричною мовою, не давали йому спати. Що там могло бути? Завуальовані цитати з Біблії? Хлєбніковська гра в літери? Абсурдистська багатозначність? У Лянґе склалося враження, що він потроху доходить (звісно, він не вважав себе генієм, не причислював свій інтелект до розряду виняткових чи особливих) до розуміння потаємного задуму «Реконструкції». Авжеж, гріш була ціна таким припущенням, не підкріпленим фактами. Але правдою було й те, що за останні місяці Лянґе став покладатися більше, ніж на факти, на дві речі: на тверезі міркування та на голос серця.
Охопивши основні сфери знання, де відбувся значний поступ упродовж 20 ст., Лянґе припустив, що появу навіть таких речей, як стільниковий звʼязок та Інтернет, соціальні мережі та загальне «пришвидшення» світу, було опосередковано спричинено «Адамовим яблуком» Штукенгайзена. Якщо це справді так, тоді виникало питання: яку мету переслідував автор «Яблука»? Повернення до мови справжніх імен? Відновлення діалогу з Істиною? І хто, в такому разі, був цей автор?
Стефанові іноді здавалося, що на вулиці — ніяк не 2013, а 1913, і він — не студент із Відня, а один із друзів Штукенгайзена, що народився разом із ним у Дуклі, але не потрапив на полотно, де Себастьян грає в бабу-куцю із сільськими дівчатками, випадково.
Перший дзвіночок, який віщував тривогу, пролунав, коли він поїхав на зимові вакації до Відня, провідати матір і наречену. Йому страшенно не хотілося розставатися зі своєю щоденною роботою — здавалося, він вимушений буде страждати без таких близьких йому Чиж-Вишенського, його міжвоєнних замальовок та історій про Штукенгайзена.
Приїхавши до Відня, він тільки й говорив про свою наукову працю. Андреа слухала спершу з цікавістю, потім — із нудьгою, далі — з нерозумінням. Коли
