Власник найкращого клубу для геїв - Сергій Вікторович Жадан

час яких Славика ледь не набили піонервожаті, за те, що він без стуку ввійшов до гримерки, де перевдягалися старшокласниці, ситуації в цілому не рятували. Гога вечорами сидів у кабінеті і рахував на калькуляторі збитки. Санич впав у депресію, Віка не телефонувала і не брала слухавки, бабки закінчувались. Санич курив біля входу і заздро дивився, як «Супер-ксерокси» почали прибудовувати до свого будинку пентхаус. Бізнес явно не йшов, потрібно було повертатись до «Боксерів за справедливість».

Одного ранку прийшов Славик і сказав, що є гарні новини. Будемо робити шоу-програму, — сказав він. — Стриптизу ви не хочете, — звернувся він до Гоги. — Що ж, хай буде так. Хай буде. Я поважаю ваш вибір, Георгію Давидовичу, да. Але в мене є чим вас здивувати. Гога напружився. Я, — сказав Славик недбало, — домовився таки з Раїсою Соломонівною. Вона спочатку навідріз відмовилась, у неї, знаєте, графік, да, але я натиснув через свої канали. Вона скоро прийде, було б добре, щоб усе культурно пройшло, ну, ви розумієте, — і Славик кинув стурбований погляд на Санича. Із ким ти домовився? — перепитав його Гога. Санич засміявся. З Раїсою Соломонівною, — дещо виклично повторив Славик. Це хто така? — обережно перепитав Гога. Хто це така? — посміхнувся зверхньо Славик. — Хто така Раїса Соломонівна? Георгію Давидовичу, ви що? Ну, добре, добре, не грузи, давай розповідай, — перебив його Гога. Що ж, — сказав Славик, — навіть не знаю, що сказати. Як же ви клубним бізнесом збирались займатись і не знали про Раїсу Соломонівну. Хм… Ну, добре. Ну, ви даєте… Раїса Соломонівна — це циганський муніципальний ансамбль, заслужена артистка Білорусі. Та ви чули про неї, — впевнено викрикнув Славик і поліз за папіросами. Ну, а тут вона що забула? — невдоволено запитав Гога. Я ж кажу, — затягнувся Славик, — будемо робити шоу-програму. По вівторках. В інші дні вона не може — у неї графік. Я домовився. Її знають всі, заповнимо нішу. Ти впевнений? — без ентузіазму перепитав Гога. Ясно, — сказав Славик і збив попіл на щойно розгаданий кросворд. А що вона робить, ця твоя артистка? — на всяк випадок запитав Гога. У неї репертуар, — діловито повідомив Славик. — Півтори години. Під мінусівку. Циганські романси, пісні з кінофільмів, кримінальна тематика. А як вона співає? — поцікавився Санич. — По-білоруськи? Чому по-білоруськи? — образився Славик. — Ну, в принципі не знаю. По-циганськи, мабуть, це ж циганський ансамбль. Вона сама буде, — перепитав на всяк випадок Гога, — чи з ведмедями?

Раїса Соломонівна приїхала біля першої дня, віддихуючись від вуличної спеки. Мала років сорок п’ять, але сильно фарбувалась, тому можна було помилитись. Була худорлявою шатенкою у високих шкіряних ботфортах і якійсь прозорій комбінації, сказала, буцімто щойно з концерту, виступала в дитячому будинку, сказала також, що на всяк випадок прихопила афішу, аби все було зрозуміло. На афіші великими червоними літерами було надруковано: «Харківська філармонія запрошує. Заслужена артистка Білорусі Раїса Соломонівна. Світанкові перегуки». Внизу стояло незаповнене «Час» та «Ціна». Ну, що, — бадьоро сказала Раїса Соломонівна, — показуйте клуб! Усі пішли в зал. Що у нас тут, — запитала артистка, — фаст-фуд чи паб? У нас тут клуб для геїв, — невпевнено відповів Гога. Зашибісь, — сказала Раїса Соломонівна і пішла на сцену. Славик, як представник шоу-бізнесу, ввімкнув мінусівку.

Почала Раїса Соломонівна з кримінальної тематики. Вона співала голосно, зверталась до уявної публіки і заклично махала руками. Гозі несподівано це сподобалось, він засміявся і почав підспівувати, видно було, що слова знає. Славик напружено стояв за пультом і боковим зором пас шефа. Санич розгублено дивився на все це. Після п’ятої пісні Гога заплескав і попросив зробити перепочинок, підійшов до сцени і, подавши співачці руку, повів до себе в кабінет. Санич невпевнено зайшов за ними. Здорово, — сказав Гога Раїсі Соломонівні, — просто здорово. Раїсо, як вас… Соломонівна, — підказала вона. Так, — погодився Гога. — А давайте з вами вип’ємо. А що — співати більше не будемо? — на всяк випадок перепитала співачка. Не сьогодні, — сказав Гога. — Сьогодні давайте вип’ємо за знайомство. Ну, добре, — погодилась Раїса Соломонівна, — тільки я з вашого дозволу переодягнусь, а то у вас тут така спека. Все що завгодно, — весело сказав Гога і, зателефонувавши в бар, замовив дві пляшки холодної водки. Раїса Соломонівна скинула ботфорти і дістала з торбинки домашні капці у вигляді пухнастих котиків. Гога подивився на котиків і відкрив першу пляшку. Санич зрозумів, до чого все йде, і печально відімкнув телефон. Славика до кабінету не запрошували. Він прийшов сам.

Спочатку вони пили за знайомство. Потім почали співати. Гога запропонував повернутись на сцену, Раїса Соломонівна погодилась і як була, в домашніх капцях, полізла на естраду. За нею поліз Гога в її шкіряних ботфортах. В ботфортах і шовковій сорочці від Армані він нагадував різночинця. Славик запустив мінусівку. Раїса Соломонівна повернулась до кримінальної тематики, Гога підспівував. Ботфорти виблискували в світлі софітів.

Зайшовши до туалету, Санич знайшов Славика. Тому було погано, він поливав себе водою з рукомийника і важко ковтав гаряче повітря. Хріново? — запитав його Санич. Нормально, — прохрипів Славик, — нормально. Славик, — сказав Сан Санич, — я давно хотів тебе запитати, може, це не найкраще місце для такої розмови, але все-таки, не знаю, чи буде ще нагода — як ти взагалі до геїв ставишся? Славик підставив голову під холодний струмінь, видихнув і присів біля стінки. Якусь мить помовчав. Я вам, Сан Саничу, так скажу, — довірливо заговорив він, спльовуючи воду. — Мене взагалі від геїв не пре. Але, — він підняв угору вказівний палець, — на те є свої причини. Ну, і що за причини? — запитав Санич, повертатись до залу не хотілось, тому він вирішив перечекати тут. Причини особистого характеру, — повідомив Славик. — Я — алергік. Ми, алергіки, як правило, сидимо на колесах. Ось я, наприклад, — сказав Славик і дістав папіросу, — сиджу. Вже десятий рік. Раніше мені лікар прописував. Але потім мене перестало вставляти, розумієте? А моя сестра працює в фармацевтичній компанії, у них під Києвом фабрика відкрилась. Їм німці на півмільйона апаратури завезли, цілий цех побудували в рамках реабілітаційної програми. Там якийсь дерибан був, фабрику відкривали з понтами. Йошка Фішер приїжджав на відкриття, президент німецький, — Славик нервово випустив дим. — Колишній, — додав він. Запустили, значить, цех, зробили пробну партію, і тут Держстандарт сказав: хрін вам — продукція не відповідає стандартам, надто високий вміст морфіну. Чого? — не зрозумів Санич. Морфіну, — повторив Славик. — Там фішка в тому, що обладнання було їхнє, а сировина наша. А оскільки в них техніка орієнтована на безвідходне виробництво, себто відходів у