Голодна весна - Іван Іванович Кірій

– Це Аполлінарій Петрович, він трохи побуде у нас, тільки треба погасити каганця. Постелись, Тетяно, швиденько, й лягайте спати.

Коли ми полягали з матір'ю на печі, я тихенько запитав її: чого це дядечко Аполлінарій прийшов до нас і навіщо гасити світло?

– Не знаю, спитаєш завтра батька, а зараз спи, – відказала мати.

Хоч як мене розбирала цікавість, чого це прийшов до нас так пізно Аполлінарій і про що вони шепчуться з батьком за столом, я послухався поради матері, згорнувся під комином калачиком, укрившись рядном з головою, й наказав собі спати.

Довго чи не довго я спав – не знаю, але прокинувся від шепоту у саме вухо:

– Прокинься, чуєш…

Розплющив очі, в хаті видно від місяця, а наді мною батькова голова.

– Це ти, тату? – перепитую напівсонний.

– Я, я, синок, – прошепотів він у відповідь. – Вставай, діло до тебе є, треба помогти Аполлінарію Петровичу.

Зачувши таке, одразу схопився, сів під комином, сну як не було.

– Що я маю зробити?

Батько одразу ж пояснив: нічого особливого, просто я повинен одягнутися, вийти надвір і обдивитися тихенько, чи немає нікого у нас за хатою, за повіткою чи за деревами у саду.

– А як є? – питаю батька.

– І як є, і як немає, ти, ніби нічого не помітив, вернешся в хату й скажеш нам, – пояснив мені батько. – Нічого не бійся, тебе ніхто не зачепить, бо в тебе болить живіт і ти вийшов за повітку по ділу. Зрозумів? А поки йтимеш туди та назад – скрізь гарненько й роздивишся. Надворі видно як удень.

Чесно кажучи, мене це й приваблювало, і лякало водночас, адже я ніколи так пізно вночі не виходив сам надвір, виводили батько чи мати. Та найцікавіше було те, чому цього не може зробити батько.

Запитав його, а він:

– Так треба, синку, колись поясню.

Батькове доручення я виконав чесно, зробив усе так, як він звелів. Невдовзі вони з Аполлінарієм пішли з хати, і батька довгенько не було. Ми ждали його з матір'ю, не спали. А коли прийшов – нічого не розпитували, я зрозумів: з Аполлінарієм усе гаразд.

Вранці, коли я збирався до школи, батько поклав мені руку на плече й тихо попередив:

– Ти ж там дивись, нікому з хлопців у школі не проговорись, що в нас був уночі Аполлінарій. Цього ніхто не повинен знати. Зрозумів?

Я зрозумів, пообіцяв мовчати і не проговорився.

А з Аполлінарієм у мене після того стали ще кращі взаємини. Де б ми не бачились із ним, на вулиці чи біля крамниці, він завжди питав, як мо діла, як я вчуся у школі. Потім оглядався довкруж, чи нікого немає поблизу, діставав з кишені кілька монет і вкладав мені в руку.

– Приходь по цукерки, – запрошував, усміхаючись. Саме після тієї ночі він і придумав отаке: дав мені

грошей і пояснив, що відтепер я буду купувати у нього цукерки і пряники, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Дуже переживав дядечко Аполлінарій, коли засудили мого батька. Втішав матір, мене, просив передавати батькові від нього вітання в листах. Зрідка помагав нам, давав потроху крупів, цукру, оселедців. Власне – що було в лавці. Мене ж мало не щодня пригощав цукерками чи пряниками.

– Тільки нікому не хвались, що я тобі даю, – попереджав.

Але потім… Потім у крамниці нічого не стало. Після Нового, тридцять третього. Нічогісінько їстівного. Завозили тільки крейду, гас і сіль. Коли я, повертаючись зі школи, заходив за старою звичкою до неї, просто так, поговорити з дядечком Аполлінарієм, він радо зустрічав мене, говорив приємні слова, питав, як ми там з матір'ю.

– Дуже бідуємо, – казав я. – Зовсім їсти нічого.

Дядечко Аполлінарій одразу супився, між бровами

з'являлась глибока зморшка, тонкі губи ставали немов зліплені клеєм, а худорляве, дбайливо виголене обличчя ставало немов сірим, немов покривалось тінню. Він відводив свої маленькі сірі очі убік, немов у всьому був винен, і, ніяковіючи, казав:

– Це ж треба, я навіть не маю тебе чим пригостити.

Потім похапцем, поки нікого не було в крамниці, тицяв мені в руку троячку чи п'ятірку й велів передати матері, нехай купить у когось хоч десяток картоплин.

Добрий, сердечний дядечко Аполлінарій. Скільки разів він виручав нас із матір'ю. І, мабуть, догадувався я, не тільки нас, хоч сам, особливо після Нового року, помітно осунувся, схуд, став не такий бадьорий, не такий жвавий у розмові, рідше жартував. Але все одно без жартів не обходився.

Якось, будучи біля крамниці, я почув, як у розмові з чоловіками дядечко Аполлінарій пожурився:

– Така мені біда в крамниці – ні миші, ні криси немає, немає на кого капкана та мишоловки поставити. Хоч викинь!

– Де ж це вони поділися? – спитав хтось із гурту чоловіків хитро.

– Повтікали, бо ж гвіздків та ухналів не вгризуть, – відказав дядечко Аполлінарій.

Посміялися в гурті дядьки, усміхнувся з цього жарту і я, та й забув.

Та хтось, мабуть, не забув, комусь міцно засів цей жарт у пам'ять…

…Того похмурого сльотавого дня, поснідавши макухою, що залишилась від вечері, я пішов до школи й неждано-негадано для себе запізнився на цілий урок. Мені, звичайно, за це дісталося від учителя, пообіцяв залишити після уроків, хоч я сказав йому у своє виправдання, що в мене дуже болів від макухи живіт. Насправді ж запізнився я зовсім не тому, але сказати правду вчителеві не зміг.

Сталося ж ось що.

До школи з дому мені йти недалеко. Або – зовсім недалеко. Мимо крамниці, через вигін – і в школі. Хвилин п'ять ходіння. Отож вийшов я з хати і грязькою, розгрузлою стежкою почвалав, чвакаючи по грязі ледь-ледь просохлими в печі латаними-перелатаними чобітьми.

Ось нарешті й крамниця. Але чому вона й досі зачинена, дивуюсь. Зашпорені вікна й двері. Адже дядечко Аполлінарій о цій порі уже завжди відчиняв її і ждав за прилавком уранішніх покупців. Проходячи мимо, я завжди вітався з ним, і він бадьоро казав мені у відповідь: «Добрий ранок!» Що ж трапилося з ним сьогодні? Чи не захворів, бува?

Я відчував, що час у мене ще є, бо завжди приходив до школи задовго до дзвінка, і тому вирішив звернути на стежку праворуч і пройти попід вигоном до хати дядечка Аполлінарія. Від