Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
На крик хлопця з хати вийшла Дорошева мати і підняла його.
– Чого ти, Івасю? – обтрушуючи сорочку, спитала вона.
– Ги, ги! – пхинькав Івась.
– Він з війя звалився! – пояснив Дорош.
– А де тато?
– У садку, під грушею.
Батько Дорошів, розкинувшись на весь свій великий зріст, лежав на животі під грушею, а голову вкрив хусткою від мушні. Ноги він розкинув, наче букву іжицю, а на закаблуках чобіт виблискувала пара нових підковок. Люлька курилася в траві.
Дорош хотів був розбуркати батька, як з сусіднього садка, де був шинок, почувся голосний регіт і московська лайка.
– Ну, попадьотся, стєрва, воєводє – он єму покажет!
Голос здався Дорошеві за знайомий. Він підійшов до тину, що розділяв садки, і, підвівшись навшпиньки, заглянув у сусідній садок. Під яблунею коло хати стояв стіл з закускою й питвом, а за столом сиділо троє знайомих вже боярських дітей. Вони вже були п’яні, голосно балакали і щохвилини вихиляли чарки.
– А здорово я ввєрнул чєлобітную про запорожца! – долетів до хлопця голос москаля в соболевій шапці. – Ха, ха! Наши рєбята шутіть нє будут: живо скрутят голубчіку рукі, да по сусалам. Я б єму, сукіному сину, вєсь чуб повидєргал.
– А как ти узнал, что он запорожец? Всє вєдь оні чєркаси, хох-латиє!
– Пріглядєлся я к нім у Івашкі Сєрка, когда он полковніком харьковскім бил. Такі хохлов к нєму нємало хаживало.
– Что ж єму будєт, запорожцу то?
Москаль в соболевій шапці вихилив чарку і став закусювати таранею.
– Что будет? – спитав він, випльовуючи кістки. – Батогами єго хорошенько, чтоб нє шлялся по государєвим городам да нє смущал народ. А потом к князю в Бєлгород, а тот ілі сам расправітся, ілі в Москву пошльот, а там разговори кароткій.
Ванька Стрєшньов підняв руку до носа і показав, як рвуть обценьками ніздрі.
– Здорово!
Дорош зрозумів не все, що балакали москалі, але здогадався, що балакали вони ні про кого іншого, як про його нового знайомця запорожця, що був на пасіці у Журавля. Він знав, що до Москви спроваджують усіх непокірних московському урядові. Коли таку значну людину й кошового отамана, як Сірко, надіслано до Москви, а відтіля запроторено аж до Сибіру (Дорош знав про це від батька), то що ж буде запорожцеві?
Він розбудив батька і, збентежений, пішов за ним до хати. Коли Дорош ішов із школи додому, йому добре хотілося їсти, але тепер страва якось не йшла йому в рот.
– А ти чого не їси? – спитала мати. – Наївся, мабуть, сміття отого – лопуцьків та калачиків?
– Ні, я кашу в школі їв.
– А що, – спитав батько, – хіба хто скінчив науку?
– Клименко Петро дякував бакалярові кашею.
– Який Петро? Іванів син?
– Атож.
Дорош дуже радий був з того, що так легко викрутився зі свого прикрого становища: ну, як скажеш батькові, чого йому їсти не хочеться? Ледве скінчили обідати, він шмигнув до воріт.
– А ти куди лагодишся? Хіба не поїдеш зі мною на винницю?
Хлопець ляснув себе по голові: він і забув попередити батька, що прийде дяк.
– Тату! Пан бакаляр казали, що поїдуть з вами на винницю.
– Ну, що ж, веселіше буде. Коли він прийде?
– А ви коли їхатимете?
– Та ось, як упораюся з сіном. Мабуть, надвечір. А ти куди?
– Купатися. А я вже вмію плавати! – похвастався хлопець.
– Ач, який? Хто це тебе навчив?
– Запорожець!.. – мимоволі вихопилося у хлопця.
Він навіть затулив рота, так неприємно було йому, що він проговорився.
Батько похмурився. Він не дуже долюбляв воєводу та московський уряд, але при повстанні, що підняв Сірко п’ять років тому, він, як і більшість козаків Харківського полку, не зрадив Москви і навіть палив з гармати по Сіркових ватагах, коли той спинився, йдучи до Брюховецького зі Змієва, під стінами Харкова. Він одразу, як і воєвода, подумав, що запорожець був з тих, що підбивають нарід на повстання. Він на власному досвіді, живучи на Правобережній Україні, упевнився в тому, що після повстання і смерти Хмельницького, гетьмани тільки сперечалися за булаву, йшли війною один на одного, а військо їхнє грабувало нарід, руйнувало міста й села. Нарід, зубоживши, подавався шукати кращої долі на Московщину й заселяв Дике Поле на кордоні Московської держави.
І тут не всім був мед: треба було і про свій хліб дбати, і одбива-тися від татарських загонів, і нести важку сторожову службу. Але тут, проте, було спокійніше, ніж на Правобережній Україні, а поява запорожців, як думав Дорошів батько, загрожувала цьому спокоєві. Він замислився, а Дорош дивився на нього і не розумів, що так засмутило батька.
– Де ж ти бачив запорожця? – глянувши в очі хлопцеві, спитав він.
– На пасіці, у Журавля. А Журавлеву пасіку пограбували москалі.
Батько здивовано подивився на Дороша: от тобі й спокій!
– Як пограбували? Коли?
– Сьогодні. Але запорожець добре наклав москалям!
Хлопець розповів батькові про бійку боярських дітей з запорожцем і про їхні балачки у садку, коло шинку.
– А запорожець знає вас, – додав Дорош, – він каже, що колись вас, тату, від татарського аркану визволив.
– Стривай, стривай… – задумливо сказав батько.
Наче хто підняв перед ним завісу, що ховала за собою його минуле: шляхом, що колись, ще за першого харківського воєводи Селіфонтова, пробили харківські козаки до Торського солоного городка, іде чумацька валка з сіллю. Вози риплять, курява хмарою в’ється з-під коліс. На передньому возі стирчить дрючок, а на дрючку б’ється й теліпається пучок сивої тирси. Високо на мішках з сіллю сидить півень: він кукурікає на зорі, будить чумаків та розважає їх у дорозі.
Ой покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,
Іди з нами, козаками, на Вкраїну, на слободу… —
заводить Пашко Олійниченко, що йде попереду.
На Вкраїні всього много і паші, і браги… —
підхоплюють задні:
Не стоять там вражі ляхи, козацькії враги.
На Вкраїні суха риба із шапраном,
Будеш жити з козаком, як із паном.
А у Польщі суха риба із водою,
Будеш
