Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

— Неодмінно прийду, якщо ви справді цього хочете, — мовив капелан, зніяковіло потупившись. — Якщо моє товариство вас не обтяжує… як багатьох інших.

— Я дуже хочу, — аж весь просяявши від теплого почуття симпатії до капелана, відповів Йоссар’ян. — Мені ваше товариство буде приємне.

Капелан вдячною усмішкою відповів і зиркнув на клаптик паперу, який доти ховав у жмені. Тоді почав лічити ліжка в палаті, беззвучно ворушачи губами, і зупинив невпевнений погляд на Данбарові.

— Ви не скажете, — пошепки запитав він, — то часом не лейтенант Данбар?

— Авжеж, — вигукнув на весь голос Йоссар’ян. — То саме він, лейтенант Данбар.

— Дякую, — пошепки сказав капелан, — ви дуже люб’язні. Я маю навідати і його. Я маю навідати всіх наших однополчан, які лежать у цьому шпиталі.

— Навіть тих, що в інших палатах?

— І тих, що в інших палатах, — теж.

— Ой, будьте обережні в інших палатах, отче, — застеріг його Йоссар’ян. — То палати для психів. Там повно душевнохворих.

— Не треба називати мене «отче», — зауважив капелан. — Я анабаптист.[2]

— Будьте обережні,— похмуро провадив Йоссар’ян. — В тих палатах навіть військова поліція вам не допоможе, бо найбожевільніші з них — це саме військові поліцейські. Я б супроводив вас, та сам їх до смерті боюся. Божевілля — штука заразна. Тут тільки наша палата й нормальна, крім нас — усі психи. І не тільки в шпиталі,— можливо, й у всьому світі. Стережіться, капелане!

Той квапливо підвівся й бочком-бочком одступив од Йоссар’янового ліжка. Потім кивнув головою, лагідно всміхнувся й пообіцяв стерегтися.

— А тепер я піду до лейтенанта Данбара, — мовив він і, повагавшись, винувато запитав — Як він, по-вашому? Нічого?

— Цей якраз нормальний, — запевнив його Йоссар’ян. — Рідкісний хлопчина. І, головне, як ніхто, розкутий духом.

— Я не про те, — знову зашепотів капелан. — Він дуже хворий?

— Та ні, не дуже. Між нами кажучи, він цілком здоровий.

— Це добре, — з полегшенням зітхнув капелан.

— Авжеж, — підтримав його Йоссар’ян. — По-моєму, це таки непогано.

— Капелан! — заволав Данбар, коли той навідав його і пішов геть. — Уявляєш собі?! Живий капелан!

— Правда, душка? — мовив Йоссар’ян. — От таким би давали по три голоси на виборах!

— Хто б це їм давав? — скептично запитав Данбар.

Окремо від інших, у дальному кутку палати, за зеленою фанерною ширмою стояло ще одне ліжко, в якому день і ніч невтомно працював імпозантний, ще не старий полковник. Кожного дня його відвідувала лагідна, миловидна жіночка з кучерявим попелястим волоссям, котра явно не належала ні до шпитального персоналу, ні до Жіночого допоміжного корпусу, ні до Червоного Хреста. Проте вона щополудня з’являлась у цьому шпиталі на П’яносі,— граціозна молода жінка, завжди в іншому елегантному платтячку пастельних тонів, у білих лодочках на невисоких підборах, од яких угору бігли бездоганно прямі шви нейлонових панчіх.

Полковник був зв’язківцем і, певно, саме тому день і ніч приймав із власного нутра липкі, тягучі донесення про останні події, методично запаковував їх у білі марлеві конверти і тут же відправляв далі, до накритої кришкою білої посудини, що стояла на низенькій тумбочці в головах його ліжка. Полковник цей вражав уяву. В нього був запалий рот, запалі щоки, запалі сумні, каламутно-імлисті, якісь запліснявілі очі. Обличчя відливало тьмяним сріблом. Кашляв він тихо, стримано, і, коли поволі підносив до губ черговий клапоть марлі, на обличчі в нього автоматично з’являлася гримаса мимовільної огиди.

Навколо полковника метушився цілий рій спеціалістів, котрі день і ніч спеціалізувались на його недугах, пробуючи встановити, що саме його сушить. Вони просвічували йому сліпучими променями очі, щоб побачити, чи добре він бачить; щоб почути, як він відчуває, вганяли в нерви голки. Уролог займався його сечею, лімфолог — лімфою, ендокринолог — залозами, психопатолог — психікою, дерматолог — шкірою, пахолог — його пахом, кістолог шукав у нього кісту, а лисий педант-китолог, що його недавно, через нез’ясовну примху якогось зіпсованого анода в урядовому комп’ютері, підступно й безжально перекинули з кафедри зоології в Гарвардському університеті до військового медкорпусу на П’яносі, влаштовував з конаючим полковником семінари, присвячені славнозвісному роману Мелвіла про білого кита — «Мобі Дік».

Нікого не досліджували так ретельно, як цього полковника. Далебі, в усьому його організмі не зосталося жодного органа, якого б не піддали знущанню, не напхали б фармакологічною поганню, не випорпали й не випотрошили, не перемацали й не перефотографували, не видалили б геть, не утяли або не замінили новим. Біля його ліжка годинами сиділа струнка, тендітна й чепурна жіночка. З тонкою усмішкою на устах вона раз у раз торкалася його чола, являючи собою втілення шляхетної журби. Полковник був довготелесий, кощавий і сутулий. Очі в нього наче провалилися у фіолетові западини. Підводячись, він горбився ще більше і, коли обережно пересувався по палаті, ледве човгаючи пантофлями, то й сам скидався на ходячу западину. Жінка говорила тихо, тихіше навіть, аніж кахикав полковник. Ніхто в палаті так і не довідався, який у неї голос…

За якихось десять днів після своєї появи Техасець буквально спустошив палату. Першим зламався і дав драла артилерійський капітан, і це поклало початок великому переселенню. Данбар, Йоссар’ян та пілот-винищувач злиняли того ж самого ранку. В Данбара зненацька розмакітрилося в голові, в капітана винищувальної авіації — відпустило в носі. Йоссар’ян сказав лікарям, що кольки нарешті в нього минули: цього було цілком досить. Незворушний прапорщик і той утік.

За якихось десять днів патріот із Техасу повернув усіх до бойових лав — усіх, крім сіайдиста, бо той заразився грипом од капітана-винищувача і вже по-справжньому зліг із запаленням легень.

2. Мудренджер

Із певного погляду сіайдистові пощастило: адже поза стінами шпиталю й далі точилася війна. Люди впадали в шал і діставали ордени та медалі. Обабіч лінії фронту, що розполовинила світ, молоді хлопці йшли на вірну смерть — за батьківщину, як їм казали, — і всім, схоже, здавалося, що так і треба, а надто самим молодим хлопцям, котрі йшли на смерть, так і не встигши пожити.

І не було видно тому кінця-краю! Єдиний кінець-край, який міг завбачити Йоссар’ян, — то його власний кінець-край, тож він з легкою душею провалявся б у шпиталі аж до судного дня, коли б не той Техасець із жорноподібною щелепою та широкою, як криси ковбойського бриля, щирою, нездоланно-чарівною посмішкою, якою немовби навіки репнуло його праведне обличчя.

Техасець ладен був ощасливити всіх своїх ближніх — та тільки не Данбара і не Йоссар’яна. Він був по-справжньому хворий!

Та коли б навіть Техасець і захотів ощасливити