Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко

високі дубові двері, незліченні листи, заяви, скарги, доповідні записки — до Київміськради, до Генпрокуратури, до ЦК українського, до ЦК московського (три чи чотири розпухлі папки в-зав'язаних-мертвим-вузлом-поворозочках у мами на антресолях!), його поїздки до Москви (кожна з яких мала стати остаточною й вирішальною, а потому запит спускався назад «на Київ» і все поверталося на круги своя…), — ціла та запекла, рівновелика життю шамотня, у висліді якої він опинився в психушці з цілком популярним для тих часів «політичним» діагнозом — «сутяжно-параноидальная психопатия», — походила не від чого іншого, як від того, що в глибині душі мій батько завжди знав за собою, наче потаємну стидку недугу, оцю саму, хай їй абищо, «гамлетівську-нездатність-до-рішучих-дій-при-виді-торжествуючого-зла», — і вона-то й штовхнула його, коли зло проїхалося можновладним тараном майже впритул, замість відсторонитися, — ринутись навперейми, і потім знову й знову кидатися під колеса тої самої машини, щоразу повторно відвойовуючи в себе самого право на самоповагу…

Я впевнена в цьому й досі.

Недорікувата, калічно сформульована фраза несподівано обернулась наскрізним водяним знаком, внутрішнім епіграфом до його життя — зрештою, так само ж калічного, якщо пробувати представити його у вигляді короткометражної «сторі»: тихе конання з затовченою свідомістю — найімовірніше, на тлі нелюдського болю в усіх м'язах од гримучих інсулінових доз, якими (як стало відомо потім!) особливо рясно контентувала своїх клієнтів радянська поліцейська психіатрія, і той кричущо волошкового кольору халат, який я запам'ятала, коли ми з мамою приїздили до Дніпродзержинська на дозволене, нарешті, побачення, і з-під халата вихудлі, жовті маслакуваті ноги з настовбурченими п'ятами, схожі на курячі лапи, вистромлені з авоськи, — все це вкупі з застояним солодкавим духом чи то сечі, чи немитого тіла й загальмованим помутнілим поглядом (очні яблука без краплі блиску, прив'ялі, як у старого діда: наслідок обезводнення), — в усьому цьому немає жодного потенціалу на якусь-то героїко-романтичну «сторі», надто коли прикинути, що тяглося воно роками, а це вже й геть невидовищно, такі речі просто сковтуються субтитрами — «минуло п'ять років», в чийомусь іншому випадку — «минуло двадцять п'ять років», хто ж це вам згодиться стільки висидіти перед екраном?! (А іншого способу зняти подібну «сторі», щоб до глядача справді дійшло, нема — ну, то значить, і «сторі» нема, і йдіть собі з Богом, скаже вам усякий редактор…) В тім-то й річ: у батькових буднях, показаних зі сторони, — не лише тих лікарняних, а й долікарняних так само, маю на увазі, звісно, не його наукову-викладацьку кар'єру, а те, що її поховало, а затим поховало й його самого, — в усіх тих розісланих зливах листів і намарне обтупаних порогах кабінетів, у тій абсурдній і виснажливій війні, програній наперед, ще до початку, бо, раз рушена з місця, система не могла й не збиралася давати відбою, а він же затявся якраз на цьому й роками доводив ледь не тим самим людям, котрі й віддавали накази, як то вони недобре чинять, — в цілому його життєвому сюжеті, якщо представити тепер цей сюжет у повній документальній достеменності, в усіх чотирьох папках з поворозочками, не було сенсу — була тільки гіркота за марністю затрачених зусиль. Сенс був в епіграфі. У водяному знакові. В одному підкресленні, яке випадково збереглося.

Я знала це й по дечому іншому. Акурат попереднього літа, в Криму під Кара-Даґом, я, відбившись раз від компанії на цілковите безлюддя, півдня займалася тим, що раз у раз, як Сізіф, забиралася на ту саму скелю й кидалася з неї в воду «ластівкою». Стояла недвижна, сорокаградусна спека, а мене за кожним підйомом проймав циганський піт, і колінця піді мною трусилися, а серце калатало десь у підгорлі. Колись у дитинстві я боляче вдарилась об воду животом — і звідтоді боялась пірнати.

Коли, вже смерком, я прибрела назад до табору, мої ноги виписували «мисліте», як у непритомно п'яного, і я насилу долала опір повітря. В очах знайомих я мусила потвердити свою, й без того поширену, репутацію несамовитої ризикантки, любительки пригод і гострих відчуттів, ладної на бозна-що задля чергової порції адреналіну, і мужчини, що були в товаристві, не зводили з мене за вечерею засклених підозрілим блиском поглядів (кожен, вочевидь, переконаний, що здолав би забезпечити мене адреналіном у куди приємніший спосіб!), і кілька дружин не до речі проявило підвищену нервозність, трохи припсувавши мені мій тодішній блаженно-п'яний стан — наслідок забійного коктейлю, складеного з двох рідкісних для професійного інтелектуала (чи я й справді професійний інтелектуал? чи може журналіст у нашій країні бути інтелектуалом?..) інгредієнтів: мертвецької фізичної втоми та гордости за вивершений труд. Нащо ти таке робиш, спантеличено спитала тоді в мене одна тільки Ірка Мочернюк, яка щиро хотіла зрозуміти, і я сказала: не «нащо», а «чому».

Я пірнала тому, що боялася це робити. Пів Божого дня, на безлюдному березі, під палючим сонцем я ґвалтувала себе, мов маньяк-збоченець, тому що глибоко в моєму тілі жив уколочений колись у нього панічний страх — як невидимий залізний обруч, що стискає зсередини, не даючи випручатися. Я збивала той обруч, той стиск, і мені вдалося — я його збила. Одним страхом у моєму житті стало менше.

Завдяки тій позначці на берегах книжки я зрозуміла, що мій батько цілий вік робив те саме — залізав на скелю і стрибав. І зовсім не тому, що з нього був такий уже прирожденний борець, швидше навпаки — мусив щоразу робити над собою зусилля. Щоразу збивати залізний обруч, поконувати в собі «гамлетівську нерішучість». Можливо, насампочатку він щиро вважав, ніби вся справа виключно в лихій волі якогось одного високопосадного чиновника, яку треба просто усунути, вийняти, як скалку з ока, і тоді припиниться жахливе неподобство, коли не пряме злочинство, — припиниться те, що він називав «перетворенням палацу на хлів». Палац закінчили будувати восени 1970-го, і ми всією родиною були на врочистому відкритті — то був перший палай, у моєму житті, який нарешті наклався на саме це, донесене з казок слово — «палац», повністю злився з його сліпучим сяйвом і запаморочливою просторовою неосяжністю й вихлюпнувся за межі слова, затопивши благеньке коритечко дитячої уяви (звідтоді я подумки незмінно селила всіх королів і принцес саме там, у Палаці «Україна», в тому, найпрекраснішому з усіх, бачених і донині, зразка 1970-го року, — Кловський на таку місію не тягнув, Маріїнський тоді був закритий для публіки, а всякі там новітні «палаци щастя» були, на мій тодішній погляд, чистим обманом, бо нічим не різнилися від колгоспних критих ринків, та й на сьогоднішній не