Червоні хащі - Фоззі

Лікар Новіченкова страждала на важке похмілля, ще й вийшла на роботу не першого, а четвертого січня. Щодня обіцяли, що вона от-от буде, подивиться мене й випише, мабуть, ліки. Та дарма. Тут усім давали якісь пігулки, тричі на день, та ще й кожен зі своїми медикаментами борсався, — мало хто так любить хворіти, як пенсіонери. Може, тільки американці, та вони хоча б можуть собі це дозволити.

Я відмовлявся від допомоги, навіть тиск не давав собі вимірювати, а таке тут практикували теж щодня: нянечка ходила з тонометром, звали її Анатоліївна, і це вона зустрілася мені в коридорі першого дня, бо відповідала ще й за постіль. Після сніданку вона починала свій обхід, по черзі сідаючи до кожного на ліжко. Риба кудись тікав, я відмовлявся, проте Йосип і Журба старанно лягали, а останній іще й вів паралельний підрахунок свого тиску, щодня записуючи його на аркуші, який він тримав у Біблії, що весь час лежала на його тумбочці.

За договором, будиночок, окрім пансіону з доглядом, гарантував мешканцям і безкоштовне медичне обслуговування. Ну, в певних межах, зрозуміло. Йосип розповів мені, що раз на місяць із Канева приїздить масажист, але працює так собі: помацає спину хвилин п’ять і радить, хижа морда, користуватися мазями, які ж сам і продає, наче класичний радянський слюсар-водопровідник.

За медичний догляд відповідала Новіченкова, і заміни в неї не було. Якщо мешканців будинку спіткало щось серйозніше за застуду, тоді викликали районного лікаря. А коли вже геть зле, тоді аж із Черкас присилали «швидку», бо в них якийсь договір на обслуговування. А це далеко — дороги ж тут іще ті. Тому, буває, приїжджають лише забрати тіло.

— Тут тєкучка кадров — будь здоров, — із посміхом додав тоді Йосип. Але терміново виправився: — Но ти, зьома, нє бзді! В нашей второй камерє всьо чин-чинарьом, всє аксакали тянут лямку до послєднєго. У меня вообще на етот год большиє плани! — і, подумавши, додав: — Я вообще на фарт: тута трєтій год чалюсь, — так у нас пока тока Сєргеїч крякнул.

— Та я чув. Журба розповідав.

— Хто? Журба? Та єму тока пріговори читать! Ти лучше слушай сюда, — розпалювався Йосип, баражуючи проходом між ліжками, — Сєргеїч, щаслівий человек, уєхал на Могильов с полтішком внутрі.

До палати зазирнув Риба, та Йосип швиденько його прогнав:

— Карась, чепушило, какого ху…дожніка страна потєряла?

І той миттєво зник, навіть не образившись. Провівши його поглядом, Йосип жваво розвернувся до мене і… вочевидь, забув, про що розповідав.

— В карти іграєш? — запитав він після чималої паузи.

— Ні.

— А в нарди?

— Ні. Ні на гроші, ні просто так.

— От ти здогада… Госпидя, про шо я шчас говоріл?

— Про Сергеїча. Як він пішов.

— А, точно! Похмелілся! А потом уже помер. Он, кстаті, как і ти, гусь бил, осєнью поступіл сюда, — наголосив він із допомогою піднятого догори вказівного пальця. — Успокоїлся і упокоїлся. Нє всєм так везьот.

— Ну, дай бог, — примирливо промовив я, бо з цим дідком треба було поводитись обережно: як що — він здіймав такий галас, що ховайся в жито.

Так-от, а зараз я про що? Про Новіченкову. Вона нарешті з’явилася — після того, як Анатоліївна поміряла тиск і заодно забрала в Йосипа його багатостраждальну брудну тільняшку, яку він постійно носив. Тут хто міг, прав собі сам, але це здебільшого стосувалося жінок, котрі ще пам’ятали, де схід, де захід. Ну, і мене: я звик за останні роки прати сам.

Старенький, як міг, відбивався, та Анатоліївна все одно забрала тільник, видавши йому навзамін якусь сіру байкову сорочку великого розміру. Коли він незадоволено заправляв її у штани, то впіймав мій погляд і пробуркотів:

— Ти, Портос, кстаті, тоже порткі вдягай: тєбя лєпіла визивала.

— Хто?

— Добрий доктор Айболіт, он на ширєве сідіт! Новіченкова, хто? Я с Бродягой гулял, она на работу шла, сказала, шоб ти послє давлєнія зашол.

Ну, я й пішов. Новіченкова виявилася худорлявою такою бабою, наче глиста. Сидячи на підвіконні маніпуляційної, вона курила щось дешеве та смердюче і дивилася на мене мішкуватими очима. Я спокійно привітався, цілим своїм виглядом демонструючи, що на виклик не напрошувався.

— Діагноз єсть? — відчужено спитала вона, збиваючи попіл за вікно. Звідти в кімнату падав сніг. Мені навіть стояти тут було холодно, не кажучи вже про те, щоби лягти на койку для класичного огляду в стилі «Тут болить? А тут?». О, то вона ще й із бодуна! Суворий, мужицький перегар добивав аж до мене.

— Здоровий.

— Всєх здорових на олімпіаду забралі, — спробувала вона пожартувати, але сухо, без добра в голосі. — Давлєніє какоє?

— Не жалуюсь.

— Ето хорошо, но на вашем местє вон тоже одін нє жаловался, пока ласти нє склєїл.

Це вже було занадто.

— Ви про що, шановна? — нарочито здивувався я, і вийшло це, мабуть, голосно, бо наступної миті до маніпуляційної зазирнув Йосип і спитав:

— Шо за шум, а дракі нєт?

— Так, Андонєнко, там сєбе отдихаєм! — гаркнула у відповідь Новіченкова й зістрибнула з підвіконня. Йосип тим часом уперся в мене очима, крикнув:

— Отставіть думать херню про капітана!

Ще трохи подумав, чи не додати чогось, і зник, гупнувши дверима.

— Он нє любіт, когда єго по фамілії — Андонєнко, — усміхнулася лікарка й сіла за стіл.