Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу… - Наталія Дурунда

Обернулася. Всі танцюють, веселяться. Ніхто нікого не помічає.

Знов глянула у той бік де стояв загадковий незнайомець, але… там його не було. Огляділася навкруги — нікого схожого. Серце защеміло.

«Привиділося», — майнула, думка. Але настрій уже пропав. Хотілося в номер, по-справжньому відпочити.

Зранку голова буквально розколювалася.

«Наче й небагато випила, а відчуття, як після глибокого перепою», — дивувалася.

Нікого й нічого не помічаючи, вийшла до басейну. Тіло просилося до води. Поплавала, трохи віджила. Спробувала піднятися слизькими мокрими східцями та раптом ледь не розбилася. Благо сильні чоловічі руки втримали.

— Ви? — аж прокинулася Майя, коли напівобернулася й побачила знайоме обличчя. Вона звернулася англійською, адже впевнена, що перед нею іноземець. Та ще й точно турок. Не інакше.

— Обережно, ви ледь не покалічилися, — також на англійській ввічливо підіграв чоловік.

Хоча йому здалося, що вони з одних країв. Вже дуже вона на слов’янку українського походження скидалася. Але він сюди не за курортними романами приїхав. Його слабкість — екстремальні види спорту. Ось справжній відпочинок. Зранку освіжитися у прохолодному басейні і вперед, назустріч пригодам, аж до самісінького вечора. Жінки цього красеня мало цікавили.

— Дякую, що не дали впасти, — зашарілася Майя.

«От вона, мить, коли він у твоїх руках, — застукало в її голові. — Не проґав! Але що ж робити? Не скочити ж на шию незнайомому відпочиваючому. Може якось розмова зав’яжеться?»

Та допоки вона Майя наважувалася, незнайомець довів її до лежака, допоміг лягти — й зник.

— Отак завжди, — вже голосно зітхнула Власова, любуючись пальмовим гіллям над головою. — Звалиться на тебе щастя у всій своїй красі й масі, а ти не знаєш, що з ним робити, допоки воно не щезне.

— Треба випити оце, — раптом почула знайомий голос англійською мовою прямо над собою.

Схаменулася. Сіла на лежаку. Прямо перед нею стояв чарівний незнайомець і тримав у руках якийсь зеленуватий напій.

«Господи, добре хоч мови нашої не знає», — полегшено зітхнула.

— Що це? — не зрозуміла.

— Місцеві жителі придумали спеціальний коктейль для занадто розкутих туристів, — примруживши звабливі чорні очі, промовив. — Усуває похмілля.

— Це я занадто розкута? — вивалила здивовані очі Майя.

— Ну-у, судячи з вигляду, учора ви добряче повеселилися, — іронічно протяг відпочиваючий.

— Ви тут не вперше? — поцікавилася Майя, щоб підтримати розмову. Не любила гнітючої незручної тиші. Та й бачила, що чоловік почувається впевнено, ніби не раз тут бував.

— Мені пора, — раптом наче згадав, що кудись поспішає. — Ще побачимось. Відпочивайте, — похапцем зібрався й попрямував до готелю.

Наступного ранку знову зустрілися на тому ж місці. Але ситуація не змінилася. Кілька слів одне одному англійською — і до побачення.

«Завтра — п’ятий день відпочинку, — у розпачі думала Майя. — Залишається три. Очевидно, що я не цікавлю його, як жінка. Адже навіть не сказав, як його звати. І мене не запитав. Може б і поплавав довше в басейні, але бачить мене — та й ввічливо тікає, як від чуми. Та й кого я взагалі цікавлю? — стискалося змучене жіноче серце».

— Сьогодні на пляжі влаштовують якийсь національний карибський захід, з танцями й все таке. Будете? — переборола неймовірне хвилювання, набралася сміливості й прямо запитала, коли незнайомець в черговий раз мимохідь привітався, прямуючи до готелю після купання.

Він аж закляк від несподіванки.

— Т-так, — насупивши брови кинув у відповідь. — Постараюся.

Майя відчула, як серце на мить перестало стукати. Все навкруги завмерло в романтичній тиші. Відчула, як розійшлися небеса й прямо на неї засвітило яскраве світло, наче на святу. Але щось воно аж занадто пече очі. Нахилила голову й помітила, як крізь пальмові гілки пробився сонячний промінь та й палить прямо в її праве око.

Майя ще здалеку почула місцеву музику, коли ввечері вийшла на пляж. Галасливий гурт, що юрмився біля ведучих, веселився, мов задурманений. Всі рухалися у якомусь незрозумілому танці під стукіт спеціального бубна й ще якихось місцевих інструментів, неприродно рухалися. Вона зовсім не так уявляла собі карибську вечірку.

Однак людей зібралося немало. Вже хотіла повернутися, коли згадала, що незнайомець також обіцяв прийти. Впевненими кроками рушила уперед. Її помітили, підбігли, одягли на шию якийсь довгий вінок зі свіжих квітів, закружляли у дикому танку. Все би нехай. От тільки… Його немає…

«Може, прийде пізніше?», — мимоволі заспокоювала душу.

Але час минав, а він не з’являвся.

«Не прийде! — заколола серце гола правда. — Це кінець. Я не здатна навіть коханця завести, щоб завагітніти, а не те, щоб…»

Непомітно вийшла з танцю й попленталася береговою лінією подалі від яскравих вогнів і веселих відпочивальників. Туди — у лапи самоти, де їй і місце. Як могла подумати, що сподобалася такому чоловікові? Він навіть молодший від неї, це ж очевидно. На добрих п’ять-сім років, не менше. Ще три дні сумної казки — й повернеться у жахливі будні: пуста квартира, повні жалю і співчуття очі подруг та знайомих, винувате обличчя матері й пустка… Страшна пустка, в якій панує самотність… Вона ніколи не відпустить зі своїх лап, наче голодний монстр, висмоктуватиме життя, поки не виплюне останки.

А вона, нещасна одинока жінка, все ще мрійливо дивиться на недосяжний горизонт, в очікуванні якогось дива.

Не буде дива…

Нічого не зміниться…

Якщо тавро самотності проставлене на долі — нема чого мріяти.

Страшна реальність безжально давила за горло, розривала мозок, шматувала тіло…

Не витримала. Зупинилася.

Звуки карибської вечірки вже не долинали. Вони лишилися десь там, далеко. Незчулася, як серйозно пройшла вглиб берегової лінії.

Повернулася до моря. Задивилась на такий недосяжний горизонт, що ще жеврів тоненькою вогняною смужкою.

— Кажуть, ти — недосяжний, — уголос звернулася до далекої червоної лінії, що ледь жевріючи, догорала вдалині. — Людина