Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Це було після того, як Костомаров виголосив в університеті габілітаційну лекцію, про яку заговорило все студентство. На той час із Седнева до Києва приїхав Шевченко, і Костомаров запросив прославленого поета до себе в гості до квартири на Хрещатику.
«Він забуває, що єсть людиною, — із захопленням й побожним страхом розповідав Костомаров Гулакові про ніч, проведену разом з Шевченком у тихому, заступленому деревами будинку біля Бессарабки. — Його поезія відважна до зухвалості, його муза роздирає завісу народного життя, і треба мати добрі очі, щоб не осліпнути від раптового світла правди! Я впав на коліна, коли він пішов, і молився Богові за нього… Це пророк!»
Тоді Гулак уперше звірився другові, що він давно, ще навчаючись у Дерптському університеті, виносив ідею заснувати на Україні таємну революційну корпорацію. «Таємну корпорацію, революційну?! — жахнувся Костомаров. — А про наслідки ти подумав?» — «Подумав, — відказав спокійно Гулак, — але хіба заснував би «Молоду Італію» Мадзіні, якби боявся наслідків? Народи будяться, і нам пора. А тепер, коли з’явився у нас із своїм словом Шевченко, ми можемо розпочати, маємо, нарешті, речника». — «Треба порадитися з Тарасом, — мовив Костомаров. — Я теж, Миколо, давно думаю про потребу створення слов’янського братства, тільки не слід квапитися з конспіраціями, бо ж задушать у зародку».
Травневого ранку вони удвох зайшли до будинку міщанина Житницького на Козячому болоті, де замешкав Тарас, і запросили його прогулятися на дніпровських кручах.
— Просвітницької діяльності замало, братове, — мовив Гулак затим, як Костомаров виклав свою позицію. Позаду в піднебессі сяяли хрести Андріївської церкви, наче благословляли трьох неофітів на велике подвижництво. — Просвітництво — це справа студентських гуртків, подібних до нашої «Київської молоди», до якої ми з Миколою належимо. Рідна мова, література, старовина, фольклор, освічений поміщик — це, звичайно, дещо, але далеко не все, братове. У Дерпті польські студенти готуються до збройного повстання проти царя… А хіба погас у Петербурзі російський революційний дух після Сенатської площі? Усім слов’янам треба стати спільно. — Він очікувально поглядав на стурбоване, пойняте тривогою обличчя Костомарова. Шевченко ішов попереду, ніби й не вслухаючись у розмови, які точилися вельми часто.
— Єднатися з поляками для збройної боротьби? — підвів нарешті голову Костомаров, у очах його тінилися нерозуміння і подив. — Ні, брате. Надто довго ми тузалися з ляхами… Не вірю я в ту єдність.
Шевченко зупинився, повернувся, проникливо глянув на Костомарова.
— А ти хотів би будувати новий дім слов’янськими руками, — сказав, — і щоби поляки про це не знали? То з ким же в чортового батька будуватимеш, як не з сусідами?
— Ти забув, Тарасе, скільки між ляхами й українцями пролито крові.
— Говори з ним — запалювався Шевченко. — Бились, доки було за що. А тепер і їх, і нас одна царська рука по голівці гладить. Пора вже й схаменутися.
— Усе залежить від згоди й охоти поляків. Я вже сказав — єдиний наш рятунок у слов’янській федерації. Ти, напевне, маєш рацію, ляхи — теж слов’яни…
— Ну ось, ти — за слов’янський союз, — мовив Тарас. — І я теж. Складемо статут, програму, присягу. А під яке берло станемо?
— Я гадаю… Спочатку варто зібрати всіх слов’ян до одного товариства, хай розговоряться про свої потреби. І тільки згодом братися за діло, щоби під одним православним царем і в одній православній вірі всім єднатися. То де вже тут місце полякам, католикам? Ні, ні…
— От тобі, бабо, й весілля! — спересердя ударив руками об поли сурдута Шевченко. — Ти, Миколо, хочеш, бачу, всіх слов’ян до попової хати навернути, най тобі біс. — І пішов швидко, не оглядаючись.
Гулак і Костомаров наздогнали його неподалік Лаври. Далі йшли поволі, мовчки.
— Ні, не так, Миколо, — заговорив нарешті Гулак. — Не під православним царем, а зовсім без нього. Республіка! А вона не пощадить ні вінценосця, ні його сатрапів…
— Воістину, — мовив Тарас.
Спускалися кручею до Лаври і біля входу в Близькі печери наткнулися на жебраків, що сиділи лахмітною купою обіч кам’яних східців. Забачивши трьох панів, жебраки завовтузилися, зачелготали й покотилися один поперед другого, виставляючи обрубки, рани, виразки і влаштовуючись — хто на верхніх східках, хто на середніх, решта — в самому низу. Був якийсь дивний порядок у цьому злагодженому розсіданні, аіби кожному давно було приписано, де можна жебрати: кому першому дозволено схопити за полу подавача, кому — друга ласка, а хто й зовсім облизня схопить.
Друзі зупинилися зачудовані. Жебрак, котрий всівся на найвищій сходинці — червонопикий і мордатий, у кучмі, — одною рукою тримав нагайку, а іншу владно розчепірив перед панами, благаючи милостині тонюсіньким голоском. Втім зненацька порядок порушився на найнижчій сходинці: якийсь злидень, скоцюрбившись, заплазував на череві, мов черв’як, угору, його тусали, штовхали, але він чіплявся руками за каміння, скиглив і вперто дряпався далі. Червонопикий жебрак з нагайкою помітив улізливця, схопився на ноги, які тільки–но виставляв у виразках, напоказ, і, брудно лаючись, аж пика зовсім озвіріла, розмахнувся і оперіщив злидня нагайкою, бив його жорстоко, поки той не сповз униз.
— Ти чому його б’єш? — кинувся до жебрака Тарас.
— А це не твоє, пане, діло, — ошкірився до нього жебрак. — У вас свої порядки, а в нас свої… — І тут же запищав тоненьким голоском: — Пода–а–йте Христа ра–а–ди!
— Недовго, недовго вже тобі знущатися над нами, — почулося жалісливе внизу. —
