Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

— І вирішив мене знайти?

— Ти завжди така в’їдлива? Дай собі спокій. Я не збираюся відбирати тебе у чоловіка. Просто у мене тут нікого нема. Є цьоця у Львові, але на фіг я їй потрібен? Я ще й звідси зірвуся.

— Як твоя хата?

— Стоїть… Поміняли підлоги. Я вже побілив і пофарбував вікна. Ходімо, подивишся. A-а, то Уріж, а не Париж… Хоч я хтів, аби ти подивилась ближче, може, щось підкажеш.

Я лише посміхнулась на те.

— Я тобі, власне, приніс те, що знайшов на стриху. Ніц там нема, видно, попалили. А те було під самим дахом запхано, все в павутині.

Він простягнув мені складений вчетверо папірець. Наче лист.

— Дякую. Я потім подивлюся.

— Траву збираєш? Даси мені трохи, як висушиш?

— Добре.

— Дай мені одну квіточку.

— Нащо?

— Покладу собі за образок.

— Я вже мушу йти.

— Кури на ніч закривати? Чи боїшся, що чоловік подумає? Я вмію битися, коли там що. А як вижене тебе, то підемо до мене. Відпущу тобі хоч зо три покої…

Він раптом затнувся, вхопив мою руку і поцілував. І пішов геть, через колгоспне подвір’я.

…Чоловік мене зустрів словами:

— Приходив Моряк. Ходив тебе шукати і не знайшов. Де тебе носить?

— Хіба не бачиш?

Я підняла пакет, напханий звіробоєм та рум’янком.

— Слухай, ходімо на терасу, — промовила я. — Скоро почне сонце заходити.

Чоловік:

Через рік-два дерева й кущі на терасі так розростуться, що не побачиш заходу сонця. А вирубати не маєш права. Ніхто не має права до будинку, який його володарі змушені були покинути.

Ще прозирає червоне коло між узірчастим листям. Тепле коліно дружини торкається мого.

— Ти мене покинеш тоді, коли дерева зруйнують терасу, — каже вона.

«Раніше, раніше», — думаю я.

— Правда. Це може статися швидко. Від дощів дерева набираються сили.

— Щось у тебе похмурі думки. Дивися, зараз впаде.

Що впаде? Сонце. Впаде за ліс і вирине за нашою спиною вранці. Це справді дивно, як таке повільне сонце так швидко може опинитися за нашими спинами. Воно загляне в наше вікно і навіть через темну штору розбудить мене. Я повернуся на другий бік, а коли жінка встане, розправлю все тіло і перед моїми заплющеними очима буде сіра стеля.

Жінка:

Рука намацує в кишені старанно складений аркуш. Коли ми повернулись додому, я розгорнула лист майже столітньої давності.

«Дорогі мамцю і татку!

Я доїхала щасливо. У Львові йде дощ, такий самий, як у нас, через що я тільки нині зробила візиту до цьоці Стасі. Вона прийняла мене трохи здивовано, але, прочитавши вашого листа, усе зрозуміла. Пані Софія згодилась мене супроводити.

Дорогі мамцю і татку! Я більше до вас не повернусь. Якби я вам сказала, ви б мене не пустили. Пошукаю собі місця навчительки музики. Я не можу дивитися на Уріж після смерті мого нареченого. Ненавиджу його. І це буде у моїй душі довіку.

Цілую і плачу.

Ваша дочка Еміля».

Той, хто дав мені цього листа, не міг знати всього. Я одразу уявила собі панянські жарти, суперечку і відважного панича, який пішов уночі на ріку. Мокрий верболіз, слабкі відблиски місяця на воді. Темні постаті… нестерпний тягар на плечах. Боротьба… Тіло на березі, розплющені очі, крапля роси на блідому лиці. Вони і зараз є. Я мовчатиму про це.

Сонечко зайшло. Воно не завжди заходить. Іноді гасне просто над лісом, як розпечений вугіль. Дощ гасить його, і чути навіть шипіння.

…Моряк не приходив уже тиждень, і я почала потроху його забувати. Певно, відчув неприязнь мого чоловіка. Якби я жила сама, то не боронила б йому приходити. До самотності спочатку важко звикнути. Я звикла, але знаю, як то приходити до людей, котрі не мають товариства і не бажають його. Мені не раз доводилось спіймати облизня, доки я не поборола в собі прагнення поспілкуватись.

Рай — це пустеля, де нічого нема і бути не може, як казали середньовічні містики. Чого ж ти хочеш, небого, коли маєш Рай? Не мучать тебе ні жадібність, ні честолюбство, ні хтивість, ні заздрість, але лишилися ще сумніви, чи вірно я чиню, зачинившись в порожнечі?

Стрілися б ми з Моряком десь у місті на каві, говорили б про те, що діється довкола, нарікали б на дощ, спеку, дорожнечу, ідіотизм нашого життя. А тут на що нарікати? Емілія зненавиділа Уріж, але за рікою не Уріж, а Винники. І що опирам з тієї ненависті, коли щороку когось знаходять на березі неживого. І слідство щось вигадає, а на опирів не зверне, бо негоже вірити в нечисту силу. Ми з чоловіком вигадали колись історію про опирів, дуже страшну, але то для забави, щоб ніколи не виникало бажання піти на стрічу з опирами.

У вас, Еміліє, сльози, напевно, не висохли на тому світі, і ваш наречений тоне в них. Одежа його мокра, ніколи не просихає. Певно, не витримали ви того життя без опіки і пішли в монастир до сестер-василіянок, чи заслабли і вмерли в шпиталі. Хтось про це мені скаже? Чиясь недобра рука забрала всі папери, а людей, котрі щось би знали, у селі нема. В Урожі ніхто нічого не пам’ятає, коли його спитати. Пам’ять прокидається несподівано. Неможливо знайти чорну кішку в кімнаті, коли вона мовчить. Неможливо не вмерти зі страху, коли за тобою біжить хтось у темряві — не людина і не звір. І ні хрест тебе не врятує, ні молитва.

Чоловік:

Я б не хотів звідси поїхати, не знаючи правди. Якби вона не ходила раніше по ночах невідомо куди, я б звалив усе на того нав’язливого чоловіка. Правда, він не з’являється. Раз я його бачив, як він йшов повз нашу хату, видно, з автобуса, з важкою торбою. То не найліпший шлях. Ті, кому за Границю, йдуть асфальтівкою. Але мало що. Сам я останнім часом маю дивні перепади настрою: то спокійний, заглиблений в себе, то дратівливий. Слідкувати за власною жінкою я не збираюсь. Однак і в мені виникла порожнеча, яка так мучить мою жінку все життя, і