Руденька - Юля Пилипенко

– Юлю, а ви приїдете до мене в гості? Адже вас нічого не тримає у Дніпропетровську. Ви цікава панянка… я не помилився… приїжджайте… і ні про що не думайте… Я не буду від вас приховувати – ви цікавите мене з двох причин: по-перше, ви – вродлива жінка, по-друге, це стосується роботи.

– Я не знаю. – У мене були певні сумніви щодо цього.

– А що ви робитимете в Дніпропетровську? І які у вас плани на найближче майбутнє? – він був невгамовний.

– Мені нічого тут робити… щодо вашого запрошення… я подумаю. Можливо, полечу до Парижа вчити французьку… Я вже піду, добре? Я сьогодні ще нічого не їла. І… дякую вам.

– Ви мені вже за щось вдячні?

– Так. Дякую за незвичайне спілкування і за те, що ви – цікава людина. Останнім часом мені цього бракувало. А можна на «ти»?

– Як для вас зручніше. Я звик звертатися до людей на «ви»…

– Я теж… просто я відчуваю, що в мене може вирватися «ти»… тому наперед перестраховуюсь, – я засміялася.

– Останнє запитання, Юлю… і не буду вас більше затримувати, обіцяю. А хто у вас там весь час так голосно гавкає? Його ніяк не можна зробити тихіше? – тихо спитав він.

– Це мій пес Роджер Федерер, – я реготала.

– Він теж у теніс грає?… Ви з ним живете? – чоловік у чорному був дещо здивований. – Я б хотів з ним познайомитися.

– Так… але це буде тільки після того, як я вас познайомлю з батьками, – я говорила дуже серйозно.

– Боюся, я поки що не зовсім до цього готовий, – він сміявся.

– Я мала на увазі батьків мого пса. Відпустите мене перекусити? – У мене був чудовий настрій після спілкування з цим чоловіком, і я відчула, як добряче зголодніла за день.

– Не смію затримувати. Смачного. Я тобі подзвоню. Бувай. – Він перший перейшов на «ти» і закінчив розмову.

…Ми проговорили з ним понад годину: моє мокре волосся вже майже висохло… Я повинна була заїхати за Елею ще сорок хвилин тому…

Назавтра я захворіла. Коли його дзвінок пролунав наступного разу, він просто сказав: «Юлю, приїжджайте… а то наше спілкування розвіється, мов дим. Ви нездужаєте? Я дам вам велику машину. Хворітимемо разом… Ну скажіть мені, Юлю, як мені сп…ти вас із вашого Дніпропетровська?» Я розгубилася і сказала: якщо вже на те пішло, то я приїду тільки своєю машиною, бо дуже люблю дорогу, музику і обожнюю кермувати сама.

Минуло ще кілька днів… він не телефонував… Я чекала його дзвінка так, як чекають на поїзд або літак, який має доправити тебе до невідомої чарівної країни. Мені хотілося набрати номер його телефону… та руки чомусь тремтіли. Я не розуміла, що зі мною відбувається… доти, аж поки він не подзвонив знову… Виявилося, що він теж хворів, але тепер він чомусь не запрошував мене в гості… Це здалося мені дещо дивним, хоча в цьому чоловікові мене дивувало геть усе… Якось він спитав мене: «А що в тебе виходить робити найкраще?»… Я замислилася і сказала: «Я не знаю… у мене все непогано виходить… я добре граю в теніс… легко засвоюю мови… я чудово розмовляю англійською, непогано італійською… у мене виходило займатися PR і ресторанним бізнесом… мені здається, я змогла б відкрити ресторан… у мене навіть є готовий концепт… dining-club моєї мрії… щось подібне до паризького «Buddha-Bar», але…» Він довго слухав мене, зрештою сказав: «Загалом, я зрозумів, Юлю. Ні х… ти не вмієш». Я подумала, усміхнулась йому в слухавку і сказала: «Ну, власне, так… Твоя правда». Було близько дванадцятої ночі… я відклала телефон убік… і вже збиралася спати… але чомусь мені схотілося написати йому sms-ку, хоча я не є аж таким шанувальником цього способу спілкування. Я взяла телефон і мимоволі написала: «Найліпше я вмію почувати. Buona notte». Він відповів: «Dobranich». Ця ніч не була доброю, адже я втратила спокій – я закохалася.

Якось він назвав мене «Two B». На моє запитання, що це означає, він відповів: «Напів-богиня, напів-бандитка».

Я видужала… а він усе ще хворів… я не розуміла, на що можна хворіти так довго і так серйозно… щоб відкласти всі свої справи. Відповідь мене вбила: «Кір». У дорослому віці це дуже важке захворювання. Це означало, що я… не зможу його побачити. Мій знижений імунітет не залишив мені шансу… Вікіпедія так само не вселяла надію… Та бажання зустрітися з ним було понад усе. А надто після того, як він переконав мене, що небезпека зараження вірусом минула… і якщо я хочу з ним поспілкуватися, то єдина можливість зробити це – скористатися моментом, поки він хворіє і «не на зв’язку з навколишнім світом». Бо потім на нього знову навалиться робота, і він перестане існувати для всіх і всього.

Щодо моєї поїздки питання розв’язалося само собою. Я їхала за кермом і раптом написала йому sms-ку: «Приїду завтра». Відповідь надійшла миттєво: «Chudovo». Увечері він подзвонив мені й запитав: «Юлю, ти усвідомлюєш, що їдеш у гості до хворої людини? Уяви, що ти навідуєш стареньку… бабусю…» Я сміючись відповіла: «У такому разі ми поволеньки походжатимемо пішки… я обожнюю піші походеньки… інакше я не приїду».