Похорон богів - Іван Іванович Білик

— «По-своєму» любить кіт собаку, — каже йому стара, — а собака — дрюка.

Отака-то балачка була. Вони гомоніли по-свейськи, думали — не доберу, а я вже добре тямив по-їхньому.

Мені стара вже по-нашому рече:

— Бачиш світлого князя Свенельда? Отож більше не приходь і не проси, бо він чоловік сердитий!

І подибуляла геть — почала сходити лізницею на терем. У мені все аж кипить, ну, думаю, гадино, попадешся ж і ти мені колись! А й сам до пуття не знаю, про кого так ото сам собі кажу: про Ольгу чи про Свенельда.

Підходить Борис, отой холоп із стаєнь, каже: потерпи. А як тут терпіти, коли мене пече!

Вийшов я Красними воротами й подався на Кожум'яки — просто глинищем поміж кущами дерези. Зайшов до усмошевця й кажу Янові: так, мовляв, і так. Що діяти?

Каже, ввечері сам прийду.

Діждався я того вечора, зачинив по заході сонця браму й пантрую коло бійниць. Коли це йде Ян Боричевим узвозом нагору. Відчинив я йому, й сидимо. І Муромець із нами — його черга була. Балакаємо собі потихеньку. Ян каже, так і так, мовляв, украдьмо човна й пливім до Любеча, а там як бог дасть: якось визволимо твого батька. Муромець слухає та бурчить:

— Визволите бісового батька, а не його.

А нам же з Яном по п'ятнадцять минає, а коли чоловікові п'ятнадцять літ — йому море видається по коліна.

Аж тут приходить і дідо Дан. Розповідаю дідові про наш клопіт, а він бухикає спросоння й рипить:

— Змій Горинич і не таких скручував. Сидіть ото та їжте більше кулешу. — Мовляв, не виросли ви ще до такого.

А вранці дивлюся — Каніцар, схожий на рудого печеніжина, тільки що на пиці вуса та борода. Стоїть і морщить до мене носа. На ось тобі, мовляв. І кидає під ноги клунок. Каніцар був уже Ольжиним світличним тивуном. Розгортаю клунок — дружинницька свита й пара ногавиць, а там ще й чоботи та шапка. Що за дивина?

А Каніцар каже «збирайся».

— Куди?

— Там побачиш.

Я ще ж не забув, як він віз мене з Бортничів у забитій каді — ледве ратиці не одкидав я того дня. А він, мабуть, теж згадав ту пригоду і сміється, аж руду бороду догори дере. Хотів до Любеча, каже, то скидай своє дрантя та вбирайся в оце. Інакше, каже, не побачиш батька, як власної потилиці.

Поїду в своєму — я йому кажу. Каже — не буде діла, бо так велить стара.

Перебрався я в те чуже й поїхав. Сидимо на возику втрьох: чудин Каніцар узяв собі в підмогу Лідулфоста — щоб мене стеріг. Та я вже й не думаю про втечу — їду та міркую лише про те, як доберуся та побачу батька.

Їхали два дні понад правим берегом Дніпра, а як одкрилось гирло Прип'яті, перевезли нас двома ладдями з помостом на той бік. А потім ще день їхали до Любеча: кінь уже ледве тяг, прибилися ми поночі. А тут ще почав крапати дощ.

Сторожа впустила нас у ворота, бо Каніцара знали й тут, дали трохи попоїсти й поклали спати, але де я спав — хоч убий, не пригадаю, бо як ліг, так і заснув.

А вранці Каніцар мене будить, каже, вставай, бо й батька проспиш, отого деревлянського татя. Мовчу й не огризаюся, думаю, хай тобі чорт, іще роздумає — й усе пропало. А проте який же, думаю, мій батько «тать?» Мій батько — великий князь іскоростенський, правитель Деревлянської землі!

Виходимо, розглядаюсь, а сам аж тремчу. Де ж тут, думаю собі, той клятий поруб мого батька? Аж підходить якийсь гридень і веде нас просто-таки вниз — поруб виявився під нами. Мене знову пойняли дрижаки. Оце так притча, думаю собі: спав цілу ніч і не думав, що сплю з батьком під одним димарем!

Заходимо до підкліті, а лізниця веде ще далі й далі вниз. І звідти вже тхне пліснявою. Внизу відкрився довгий хід — попід усім, мабути, хоромом, а там двері й аж двоє сторожів стоїть. Гридень каже до них по-варязьки:

— Одчиніть двері й упустіть ось його.

Показує на мене. Один сторож одімкнув ключем замок, а другий припалив од свічки маленький недогарок, подає мені й рече:

— Довго однаково не всидиш.

Тоді відхилив двері й упустив мене туди. Через оту свічку я спершу нічого не міг розгледіти: поночі, й край. А тоді затулив огник долонею й дивлюся. Поруб сажнів десь отак три на три, колоддя обросло пліснявою, а в кутку на соломі щось сидить — якась волохата дрантива купа. Й усюди гидко тхне — аж дух забиває. А з купи шелестить:

— Це ти, Добрине?

Ураз мене впізнав. А я скільки не додивлявся — не міг упізнати, й край! Згорблений кістяк у дранті, замість голови — волохата сіра куделя, а в ній двоє іскор блищить. Думаю, може, обдурив мене той гридень? Та з купи знов-таки шелестить:

— Не підходь близько, бо'д мене тхне.

Й так пильно-пильно мене роздивляється з голови до ніг! Хотілося крикнути, що то Каніцар перебрав мене в усе чуже, а тоді стало жалко. Хай батько думає, що добре живу. Хай не клопочеться бодай мною.

— Малуша, — кажу йому, — жива...

А він мовчить і не розпитує далі, мабуть, і сам збагнув, чому я кажу тільки про Малушу, а про нашу матір мовчу. Стоїть і помаленьку брязкає залізними путами, скований по руках і по ногах, а я також стою й не можу видобути більше й слова. Мав би сказати бодай про те, що мати наша Мирослава померла, бо не змогла виродити дитинча.

— А де ж Малуша?

— У Києві сидить... Спрежда була в свинушнику, в Ольжиному селі, а тепер стара забрала її до Києва...

— Яка... стара?

Кажу: Ольга. Квапно так кажу, бо батько, певно, подумав про нашу матір. Ой лихо ж моє...

А тоді недогарок почав тріщати, я розгублено зашастав очима по кутках, батько ж каже:

— То ти вже з богом