Криничар - Мирослав Іванович Дочинець
Я й міркував. Ходив босоніж берегом, ступнями слухав землю. Десь кололо студінню, ломило кістку, десь відпускало. Припадав вухом, придивлявся до пожухлої трави ‒ де бідніша і ламка, де скоріше інеєм береться. Вистежував сліди куріпок і водяних щурів. Це були зримі знаки, які належало прочитати й розгадати їх потаємний сенс, їх підземну прихованість. Все це я мусив робити в мрячну пору повзком і під сірою рогожею, аби не вгледіли мене зі сторожових веж. Щоб не поцілили стрілою, не дістали арканом. Кожної миті з воріт могла вихопитися зграйка татарчуків на низьких конях з волохатими ногами. А я засмакувати ще одної фортеці не хотів.
Полковник дав мені зі своєї варти щуплого чоловічка в довгому повстяному каптані. Смаглій ходив з палицею твердого дерева, більше ніякої зброї не мав. Спочатку я гадав, що то циганчук. До наших лав який тільки народець не ліпився ‒ і дончани, і черкеси, і поморні греки, і волохи, і болгари, і хмурі литвини, й неповороткі добряки з Білої Русі, і запальні серби, і навіть жменька жидів, що присягнула чесно служити гетьману. Повірте, з ними можна було справно вести оборудки! Було кілька й наших підкарпатських заволок, з-понад Боржави-ріки, де в ямищах жиріють соми, як поросята. Кожен своїм ходом-бродом завіявся в Украйну і, вкусивши вольного хмільного вітру, назад не вертався.
Мій охоронець ледве видушив із себе ймено ‒ Лінь, такий він був неохочий до розмов, та й до всякого зайвого руху. Походив він, як я вивідав перегодом, з далеких земель, де нарані встає сонце і де сіють білу пшеницю в ярочки з водою. Така дивина! Либонь, туди забралися й наші айни з оповідок Божого Симка. А він, цей безгомінний і непоквапливий Лінь, прийшов чомусь сюди, і тихо побутував собі зобоку, як дичка на перелозі. О, як я замилився в ньому! Написано ж у Гречиновому посланні: «Не поспішай судити». А я гонорово судив про людей з першого покліпу, з першого слова.
Другого дня Лінь сказав мені: «Чиїсь очі за нами стежать. Стежать і мовчать». ‒ «Може, це очі пташині? Он скільки гайвороння на стіні». ‒ «Ворон не мовчить, коли бачить здобич», ‒ прошепелявив він. А я подивувався. Доки я ворожив на березі, Лінь весь час дрімав на купині, склепивши товсті, як у змії, повіки. Що він міг бачити й чути? І чи міг знати я, що на мені закипає смолою пара в'їдливих орлиних очей з бійниці. І сині губи при цьому кривляться в хижій посмішці: «Сен менімсен, гяур». (Невірний, ти ‒ мій).
«І ця дохла куриця мене охороняє, — бурчав я, обходячи сонного Ліня. ‒ Як би мені необачно не віддавити їй лаби…» Та не змигнуло й півгодини, як я вчув за спиною тріск і гортанні прокрики. Царице Небесна, невідь-звідки з бур'янища виросла четвірка песиголовців (так у нас звіддавна називали татар) з короткими палашами. Зловісними тінями звивалися вони круг Ліня, що звільна стояв, уперши нижній кінець палиці в коліно. Другим кінцем ліниво приймав удари заліза, що глухо видзвонювали, як попущена струна. Я заціпенів: невже він ще не пробудився?! Лазутчики клишоного обступали Ліня. Та ось він крутнувся на одній нозі веретеном, і палиця чорно прописала у воздусі коло, друге, третє ‒ кришачи кістки і вражі макітри. Лиходії відлітали і, спираючись на палаші, в'яли, заточуючись. Мені зарябіло в очах, а коли оговтався, ‒ Лінь уже грудкою примостився в потолоченому пижмі, дрімав.
«Ти славно воюєш», ‒ сказав я. ‒ «Це моя робота ‒ вбивати людей. А твоя ‒ вбивати озера». ‒ «Я не вбиваю озеро, я хочу його висушити». ‒ «Це одне й те ж». ‒ «Ні, інколи, аби здобути душу, треба її загубити, вичерпати до дна». ‒ «Про душу я не знаю. Я відпустив її, аби не заважала робити роботу». ‒ «Тепер, Ліню, можеш бути спокійним: ті, що стежили за нами, вже лежать тут». ‒ «Ні, ті очі й далі дивляться зі стіни. Але я спокійний».
Того не міг сказати я про себе. Озеро мовби зачарувало мене. Знав з минулого пережиття: якщо довго вдивляєшся у щось, то прийде час і воно обізветься до тебе, покаже ниточку, якою потягнеш клубок. Я снив озером і видів проникливим зором мереживо струмочків, що напувають водойму і відводять встояну воду. Павутина синіх живчиків б'ючкувала водограєм і щось нашіптувала Гречиновим голосом. І несподівано засвітилися в ній живими світляками числа.
«Числа! ‒ схопився я на ноги. ‒ Чому я забув про них? Чому знехтував напуттями свого ментора?». ‒ Тепер пожадливо визбирував очима розсіяні по аркушу крихти знаків ‒ і вузлики, що в'язалися довкола них, напродив легко попускалися. Число «4» дужка поєднала з числом «8», а далі лінія повела в долину до «17», звідти сунула вгору до «0», споєного з «5». Я пошепки розгадував: 4-го числа пустилося нас восьмеро в путь. В долині за Мукачевом нас перестріли псарі: пікер Лойко та інших семеро. П'ятого числа на перевалі ми попрощалися з рідною стороною коло криниці ‒ «0»… А нові числа вели мене новими дорогами, точніше ‒ старими, що залишилися позаду в недалекому часі. Я криво всміхнувся, коли двадцятка показала на «1», що була загострена у вершині з двох боків. Того дня мене було поранено списом…
Я ледве встигав за віщою ходою чисел, зчитуючи в здогадах, що зі мною було вочевидь і що за цим стоїть. Новий зміст випливав після того, як я почав на числа накладати слова, що були при них, перетрушуючи в різному порядку літери. Аж поки не підвело мене до «0» з перевернутою «сімкою». Озеро біля замку, здогадався я.
Ключ! Це був ключ. Гречин перекинув мені його через простір і час, від одних мурів
