Тіні літніх вечорів - Galcheja Vale-Vivre

— Я розумію тебе, Міа. Можливо, я не мала давати йому твою адресу, це було неправильно.

— Це точно було неправильно, — відповіла я, намагаючись тримати голос спокійним. — Але ми більше не будемо це обговорювати. Він образився, і нехай це залишиться на його совісті.

Марина хотіла щось сказати, але зрештою просто зітхнула й перевела розмову на іншу тему.

Того вечора, залишившись наодинці зі своїми думками, я намагалася остаточно відпустити ситуацію. Я розуміла, що слова Андрія про "використання" і "покинутость" були більше про його емоції, ніж про мене. Він просто не зміг прийняти відмову, і його гордість постраждала.

Але, як би я не намагалася це раціоналізувати, його звинувачення зачепили мене. Ці слова дзвеніли у моїй голові, резонуючи з тим, що я сама відчувала до Марка. Хіба я не почувалася так само? Використаною? Покинутою? Зрадженою?

Ця схожість між нами з Андрієм змусила мене замислитися. Можливо, я й справді залишила в нього почуття надії, навіть якщо не хотіла цього. Можливо, моє бажання «спробувати», щоб зрозуміти свої емоції, принесло йому більше болю, ніж я уявляла.

Але ж я теж нікому нічого не обіцяла, чи не так? Як і Марк. І все ж, це не полегшувало мій біль.

Я вдивлялася у темряву за вікном, і мені здавалося, що вона повертає мені мій власний біль, тільки в іншій формі. Хвиля думок затопила мене, і я вирішила для себе одне: навіть якщо життя несправедливе, я не повинна ставати частиною цього кола. Я не буду грати з чиїмись почуттями — не тому, що мене за це звинувачують, а тому, що я знаю, як це боляче.

Від цієї думки стало трохи легше. Я зітхнула, заспокоїлася і подумала: «Це ще одна глава, яку я залишу в минулому. Час рухатися далі».