Діти капітана Гранта - Жюль Верн

– Цілком із вами згоден, дорогий Паганелю, – озвався Гленарван. – Та поясніть нам, будь ласка, чому листя повернене ребром?

– Ну це дуже просто, – відповів Паганель. – В Австралії повітря сухе, опадів украй мало, ґрунти, певна річ, геть зневоднені, рослини не потребують ані вітру, ані сонця. А через брак вологи виникає брак соку й сили в деревах. Тому вони й мають вузьке листя, яке, захищаючи себе від денного світла й зайвого випаровування, повертається до сонячного проміння боком. Ось такі ці листочки-розумашки.

– А ще страждають на себелюбство, – докинув майор. – Вони дбають лише про себе і їм байдуже до мандрівників.

Усі згодилися із Мак-Наббсом, крім Паганеля, який, витираючи спітніле чоло, радів, що йому випала щаслива нагода мандрувати лісом, де дерева не дають затінку.

За весь день мандрівникам не трапилася жодна тварина, жодний тубілець – самі лише какаду. Та й тих було годі роздивитись, адже птахи вили гнізда у самісінькому верховітті евкаліптів. Тож до подорожніх долинав навіть не пташиний щебет, а ледь уловиме бриніння.

Надвечір мандрівники розташувались під обгорілими евкаліптами, випаленими зсередини вогнем. Стовбури гігантів скидались на фабричні димарі – результат недбалого розведення вогнища скватерами і тубільцями.

Олбінет за порадою Паганеля розклав багаття для приготування вечері в одному з таких обгорілих порожніх стовбурів. Утворилась чудова тяга, і весь дим вилітав угору, де розчинявся в темному листі.

За встановленими правилами призначили на ніч охорону. Айртон, Мюльреді, Вільсон і Джон Манглс вартували по черзі аж до сходу сонця.

Протягом наступного дня маленький загін рухався лісом. Здавалося, височенні стовбури евкаліптів ніколи не скінчаться, та надвечір дерева порідшали, а за кілька миль на невеликій галявині мандрівники побачили будівлі, розташовані правильними рядами.

– Сеймур! – вигукнув Паганель. – Ми проїдемо повз останній населений пункт у провінції Вікторія.

– Це велике місто? – спитала Гелена.

– Ні, – відповів Паганель, – звичайне селище. Та, напевне, невдовзі воно перетвориться на місто.

– І що, там можна зупинитися в якомусь пристойному місці? – спитав Гленарван.

– Сподіваюсь, – відповів географ.

– То їдьмо швидше. Нашим мужнім мандрівницям приємніше буде заночувати в заїзді.

– Ми з Мері згодні, любий Едуарде, – сказала Гелена, – але за од нієї умови: наш нічліг не має стати причиною затримки.

– Аж ніяк, – відповів Гленарван. – До того ж наші бики потомились, їм треба дати перепочинок до ранку.

О дев’ятій темрява густішала. Маленький загін добрався до Сеймура і попрямував його широкими вулицями, очолюваний Паганелем, який, здавалось, виріс у цій місцині. Незабаром вони опинилися під брамою заїзду «Північна Британія».

Коней і биків відвели до стайні, фургон поставили під шопою. Подорожні розташувались у доволі комфортабельних кімнатах. О десятій посідали до столу, накритого під пильним наглядом Олбінета. Паганель із Робертом обійшов місто. Звісно, у темряві він нічого не побачив, тож і не потішив друзів якоюсь новиною. Паганель не зауважив помітного пожвавлення на вулицях. Люди збирались у юрби, обговорювали щось, сперечались.

Майор, який безвилазно сидів у заїзді, вже знав усі новини містечка. Йому вистачило перекинутися кількома фразами із балакучим господарем заїзду Діксоном. Новинами він ні з ким не поділився.

Після вечері Гелена, Мері й Роберт Грант пішли до своїх кімнат відпочивати. Майор тимчасом затримав чоловіків і повідомив:

– Встановлено особи злочинців, причетних до аварії на залізниці.

– Їх упіймали? – стривожився Айртон.

– Ні, – відповів Мак-Наббс, удаючи, що не помітив боцманового занепокоєння.

– Погано, – зауважив Айртон.

– А кого звинувачують у злочині? – спитав Гленарван.

– Ось, читайте, – майор простягнув Гленарванові «Австралійську і Новозеландську газету».

Гленарван прочитав таке:

«Сідней, 2 січня 1866 року. Наші читачі, напевно, пам’ятають, що в ніч проти 30 грудня сталася аварія біля Кемден-Бріджа, за 7 миль од станції Каслмейн (залізнична лінія Мельбурн-Сендгарст). Нічний експрес, який вийшов із Мельбурна об 11 годині 45 хвилин, упав на повному ходу в річку Люттон. Причиною трагедії стало розведення Кемденського мосту. Катастрофа сталась унаслідок страшного злочину, що підтверджують численні грабунки пасажирів, а також знайдений труп залізничного сторожа. У результаті розслідування з’ясувалося, що злочин скоїла банда каторжників, які півроку тому втекли з Пертської виправної в’язниці, що в Західній Австралії, під час переправлення їх на острів Норфолк. Ватага складається з двадцятьох дев’яти осіб. На чолі банди – Бен Джойс, найнебезпечніший злочинець, що прибув до Австралії кілька місяців тому на невідомому судні. Мешканцям міста, колоністам і скватерам пропонується бути пильними і повідомляти владу про все, що може сприяти затриманню злочинців.

Головний інспектор поліції».

Гленарван закінчив читати. Тоді Мак-Наббс звернувся до географа:

– Ось бачите, Паганелю, і в Австралії є каторжники.

– Звісно є, але збіглі! – відповів Паганель. – Ті, хто відбув покарання, не мають права тут селитися.

– Хай там як, а вони тут є, – мовив Гленарван. – Сподіваюсь, вони не завадять нам подорожувати. Як гадаєте, Джоне?

Джон Манглс якийсь час мовчав. Його мучила думка про те, як побивалися б діти капітана Гранта, якби він відмовився од розшуків їхнього батька, але й наражати експедицію на небезпеку він не мав наміру.

– Коли б ми подорожували суто чоловічою компанією, – нарешті сказав він, – мені було б байдуже до каторжників.

Гленарван додав:

– Ідеться не про те, щоб відмовитися від нашої мети. Та, гадаю, зважаючи на присутність жінок у нашій компанії, краще було б попрямувати до Мельбурна, сісти на «Дункан» і, прибувши на східне узбережжя, далі розшукувати Гаррі Гранта. Як ви гадаєте, Мак-Наббсе?

– Я відповім тільки, коли почую думку Айртона, – відповів майор.

Боцман відповів:

– Ми перебуваємо за 200 миль од Мельбурна. Якщо і справді існує загроза експедиції, то вона однаково може чигати нас як на південних шляхах, так і на східних. А ще я не вірю, щоб тридцять злочинців могли стати серйозною загрозою для вісьмох добре озброєних чоловіків. Отож коли немає кращої пропозиції, пропоную рушати далі.

– Молодець, Айртоне, – озвався Паганель. – На сході ми маємо шанс натрапити на сліди капітана Гранта, а от на півдні ми втратимо цю можливість – це правда. А каторжани – не завада! Їм не залякати порядних людей.

Тож усі одностайно проголосували за продовження подорожі.

– Панове, прошу ще слова, – раптом мовив Айртон.

– Так, Айртоне.

– Мені здається, що слід послати наказ на «Дункан», щоб прямував до східного побережжя.

– Навіщо? – заперечив Джон Манглс. – Ми встигнемо це зробити, коли підійдемо до затоки Туфолда. А як раптом нам доведеться попрямувати до Мельбурна? До того ж сумніваюсь, що його полагодили. Зачекаймо.

– Гаразд, – погодився Айртон.

На ранок маленький загін, добре озброєний і