Смутна доба - Микола Смоленчук

Повів він до замку і Тарануху. Під фортечною стіною у цегляному будиночку у формі каплиці, колишній канцелярії трибунальського суду, сидів новий гродський писар, такий же крючкотвор і зануда, як і його попередники, тільки молодший за віком.

Писар назвав себе, але Тимко одразу й забув його прізвище, тільки запам'яталось, що звали його Бакумом.

— Уявіть, я пам'ятаю вас, козаче. Було це, коли прийшла унія, ви схопили тоді дяка Дем'яна, свідка, котрий знав найнятих владикою убивць отця Стефана з Чернівців. Він мій родич — дяк Дем'ян.

— Було таке...

Маючи час, Тарануха з інтересом слухав про людей, з якими колись переплелась його доля. Більше всього цікавив, звичайно, луцький владика, котрий знайшов вічний спокій за вікном, під соборною церквою Іоанна Богослова, поруч з трьома десятками його попередників.

— Владика Кирило лишався вірний собі до кінця, — скрушно хитнув головою козак, віддаючи Сагакію запилені гродські книги.

Прочитав — владика отримав борг од Федора Шкленського, але не повернув бланка боргового запису, сказав, що десь загубився. Насправді ж єпископ продав його пану Станіславу Кандибі, писареві володимирському, а той написав на бланку довільну суму, дві тисячі кіп грошей литовських, і подав на суд для визиску. Або скарга Якима Обуховича. Владика скористався смертю дружини Обуховича і відсутністю його самого, забрав рухоме майно скаржника і привласнив його будинок у Луцьку.

У липні 1604 року, в один із недільних днів, коли Гойських не було вдома, а угриновські селяни пішли до церкви, слуги владики вигнали на чужі хліба кілька сот голів худоби. А як селяни кинулись захищати свої поля, слуги владики заходилися їх бити і остаточно знищили посіви.

Владика вирвав бороду родичеві Іванові Терлецькому. На єпископа робить замах навіть його зять, стріляв із засади, поранив владику в ногу і убив під ним коня.

Пройшло кілька місяців після смерті владики Кирила, а Луцьк не міг заспокоїтись. В універсалі про призначення пана Євстафія Малинського нареченим луцьким єпископом король наказав передати йому церковні землі і маєтки. Пізніше на ім'я Яроша Терлецького прийшов повторний королівський лист з вимогою передати Малинському церковне майно і документи.

— Ось він, цей лист, вписаний у гродські книги. Читайте! А що від того? Повертати владиці Євстафію нічого!..

Мова йшла про Жидичинський монастир. Незадовго до смерті владики Кирила його брат Ярош, змовившись з луцьким старостою Семашком, вкотре напали на монастир. Рознесли помешкання, церкву, понищили двері, вікна, печі, лави, столи. З комор, пивниць, стаєнь, токів добро забрали, церкву постріляли. Монастирську братію голодом морили, архімандрита Балабана поранили...

— Це ж розбій!

По тому випадку буде декрет[195] люблінського трибуналу, буде судове рішення проти капітули луцької. Та що від того?! Владиці Євстафію від добра єпархії не лишилось нічого.

— Може, братство відкрити, як у Львові. Захищатиме від єпископської вседозволеності!..

Тарануха вийшов на ґанок — втомився. Мовчки розглядав єпископський двір, владичу вежу, куди він скільки разів забирався, шукаючи білі бланкети.

На ганкові з'явився Сагакій:

— А знаєш, козаче, що Жидичинський монастир теж став уніатський? І синовець Барабана — уніат...

Сила солому ломить.

Козаки чекали Тарануху біля костельної дзвіниці, що на впроти єзуїтського колегіуму. До заходу сонця, коли закривають міські ворота, вони покинули Луцьк.

Тарануха усю дорогу мовчав.

Лешка у старенькому кожушку та валянках, запнувшись темною шерстяною хусткою, блукала напівпустим верхнім замком, по закутках якого гуляв холодний вітер. Воєвода зазимував на Волині, і замок наче вимер.

Козаки, про яких їй наговорили, не приїхали. Вона скучила за своїми, хоч Левка бачила нещодавно. Після Чигирина він повернувся з товаришами до Києва і навіть кілька днів жив вдома.

— Чому сюди не привіз? — запитала про Долю.

— Каштелян збудив усе староство, самі ледве пробились.

Хай трохи заспокояться...

Потім Левко з Отрошем подались на Волинь, а Ілляш повернувся до Сагайдачного. Заздрив товаришам, та нічого не міг удіяти, до надвірного війська князя він не належав.

Лешка знову сама, хіба зрідка провідувала її Васка зі своїм козаком. На початку осені Ілляш, добрий хлопець, звалив у її дворі цілу хуру дров, вистачить на всю зиму.

Жінка ще