Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
«Ото б зараз налетіти і гукнути щось над самим вухом. До смерті перелякав би старого». Ледве стримує сміх і тихо прокашлюється, щоб справді не налякати насторожену зігнуту постать з втягнутою в плечі головою.
— Ну як? — стискує зап'ясток синової руки. Очі в Сафрона напружені, під ними часто здригаються фіолетові капшуки.
— Наче нічого, — відповідає Карпо і витирає піт із чола.
— Чого так довго барився?
— Шевчик увесь час під вікнами стирчав. Сафрон, як нічна птиця, впивається очима в холодну осінню ніч.
Над селом здіймається червоно-сизувата хмара. Вона розбухає і з неї небавом виривається покручений трилисник вогню. Велетенською червоною лілеєю розпускається, тремтить хмарина і потім раптом високо піднімається вгору, зразу ж загострюючись, мов верховіття ялини.
— Славно горить, — любується Варчук, позіхає і ліниво хрестить рот.
— Славно, — пирхає в руку Карпо, уявляючи перелякано-розгублений вираз батька, коли б він несподівано оглушив його криком. «А потім заматюкався б і битись поліз».
І Карпа зовсім не цікавить пожежа — така вже вдача була у куркуленка: як мав що зробити — то всю силу, хитрість, почуття вкладе; зробив — зразу ж і забув, наче за пліт черепок викинув…
Вискочивши на двір, Дмитро відразу ж зрозумів, що горить хата Івана Тимофійовича.
«Пустили півня, виродки».
В один момент запріг свої ще не виходжені коні і погнав до Бондарів.
Рівно, як свіча, підіймалось полум'я, широко освітлюючи густим червоним сяйвом городи і будівлі. Потріскувало сухе дерево, і сніпки високо злітали угору, розсипаючись жарким мерехтливим зерном.
Вулицями й городами бігли люди з відрами, лопатами, а то й просто без нічого.
Бондарі, видно, довго не знали про пожежу, бо тільки тепер почали люди із хати викидати добро. Почув голосіння Марійки, хрипкий голос Івана Тимофійовича. Коли під'їжджав до воріт, назустріч йому виринула кряжиста постать Варивона з Югиною на руках. Дівочі коси звисали до самої землі, з-під напіврозстебнутої почервонілої сорочки темною смугою виділялась шия. Догадавшись, що зомліла, зіскочив на землю, допоміг укласти дівчину на віз і наказав Варивонові:
— Прямо до мене катай! Мати зустріне її, як дочку.
— Зрозуміло, — підморгнув Варивон, і на його обличчі крізь похмуру зосередженість пробилась змовницька значимість. Скочив на полудрабок і риссю погнав переляканих коней. А Дмитро кинувсь у хату, що вже із середини віяла вогнем.
Приїхала пожежна команда. Іскристою дугою вдарив міцний струм води з брандспойта, і вогонь засичав, огортаючись клубчастими гарячими хмарами.
Урятувати вдалось тільки частину обвугленого зрубу.
Добро перевезли і перенесли до сусідів, а Марійку і Івана Тимофійовича Дмитро умовив поїхати до нього.
— Зятю мій дорогий, синочку вірний, — плачучи, нахилилась Марійка до Дмитра. — Погоріли ж ми, погоріли… Коли б не твої сози, жили б досі у своїй хаті, — нетвердою похідкою підійшла до чоловіка.
— Цить, стара. А ти ж думала в світі жити без печалі: поле перейти і ніг не поколоти.
— Щоб ти мені зараз же виписався. Зараз же! — округлими болючими очима впилась в Івана.
— Ат, не мороч мені голови. Нізвідки я не випишуся.
— Ні, випишешся.
— Тепер ще кріпче за діло візьмусь. Недовго радітиме куркульня. На свою голову пустила півня.
— Не на свою, а на нашу. Уже без хати залишились, а там, дивись, і життя позбудешся.
Бондариха затряслася од холоду, пережитого і злості:
— Що ти за чоловік, — піднімається тремтливий голос.
— Чоловік, як дуб, — враз усе обличчя Івана Тимофійовича подобріло в хорошій усмішці. — Все життя пиляєш мене, а перепиляти не можеш.
І ці слова, і ця усмішка обеззброюють жінку.
— Ой, Іване, Іване, — тихо шепочуть її потріскані, почорнілі губи, а голова докірливо похитується на по-дівочому гордовитій шиї.
Докія, краще, ніж яка мати до рідної дочки, припала до Югини. І зразу ж дівчина відчула непідроблену щирість і ласку невисокої чорнявої жінки. Трохи заспокоївшись, хотіла бігти на пожарище, але Докія не пустила:
— Без тебе, дочко, впораються. Побачиш — скоро всі до нас прибудуть.
І те «дочко», сказане з такою материнською любов'ю, зворушило дівчину до сліз.
«Це ж я її дочкою маю бути, — хороше було, і водночас жаль до себе пробивався крізь хвилю нерозгаданого нового почуття. — Це ж тепер усе село загомонить, що до свекрухи приїхала, — і закрила пальцями обличчя.
— Не треба печалитись, доню. Ти ще не знаєш, який він добрий, — наче угадала її думки Докія, прихиляючи дівочу голову до своїх грудей. Не почули обидві, як в хату увійшов Дмитро з Бондарями.
Аж затремтів парубок, помітивши стомлений голубий погляд, що тихо зупинився на ньому, і ледь-ледь скорботно усміхнулася Югина.
— Моя, — обізвалось все тіло, і він швидко вийшов із хати, щоб не виказати свого хвилювання…
* * *
Чуткий сон Марти розбудили перші удари дзвону. В одній сорочці скочила з ліжка і кинулась на двір, ледве не збивши з ніг Ліфера, що, увесь спітнілий і захеканий, саме піднявся на ганок. Висока постать полохливо метнулась назад і зупинилась на східцях.
— Звідки це? — неласкаве запитала, ще не зовсім опам'ятавшись після сну.
— Звідки, — невиразно і налякано промимрив, покрутивши для чогось рукою перед собою. Марті зовсім було байдуже, звідки прийшов чоловік. Але непевна мова, острах в голосі і рухах запам'ятались гостро і надовго.
— Бондарі горять, — з вулиці почула вигуки і брязкіт відер.
І раптом усі клапті мимохідь підслуханої розмови яскраво зливаються в єдине ціле; здогад освітлює її думки, і вона круто обертається до Ліфера.
— Що ж, чоловіче, уже почав червоним півнем кашу варити?
— Цить, дурна! — накидається на неї.
— Ходім, подивимося на твою роботу, — вона блідне від хвилювання і злоби.
— Замовч ти, ради бога! Ходи до хати! — Як онуча, повисає на її руці, а очі його, широкі і безпорадні, благають мовчати.
— Зараз же піду розкажу людям. Хай в'яжуть, хай самосудом карають палія, — з насолодою дивиться на перекошене безсиллям, злобою і страхом обличчя.
— Марто, — огидно клацають зуби.
— Боїшся? — мстивими і радісними очима дивиться на обм'яклу ненависну постать.
— Мовчи, дурепо… Чуєш, ти що собі затіяла, — відхиляється Ліфер, немов захищаючись від удару.
— Так слухай, чоловіче, що я тобі скажу: ми розводимось з тобою. Я іду з Ніною жити до тітки Дарки… Цить. Коли ж їй хоч словом заїкнешся, все викажу. Згода?
— Згода, — пошепки і хрипко, немов крізь сон, відповідає.
— Сьогодні ж підемо до сільради, — владно наказує вона і почуває, як уся оживає, неначе виходить з землі. Пропадем пропади цей чорний світ злоби й карбованця. Вона повертається до своїх людей.
— Сьогодні, — безнадійно махнув рукою і, заточуючись, увійшов у сіни. — А скажеш
