Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель

Щойно я приступив до трапези, як просто скам’янів: перед трансляцією екстрених новин диктор оголосив час. Пів на п’ятнадцяту. Пів на п’ятнадцяту… Я подивився на годинник, і серце в мене стислося: він показували сім по тринадцятій. Я заметушився по кімнаті. На будильнику теж було пів на п’ятнадцяту! Як же так?!!! Збори почнуться о п’ятнадцятій нуль-нуль… на іншому кінці Парижа!

Я скинув футболку і джинси, накинув на себе сірий костюм з білою сорочкою і дістав італійську краватку. Пристойний вузол мені вдалося зав’язати тільки з третього разу. Сунув ноги в туфлі в одну мить. Сунувши запрошення і текст виступу в картонну теку, я зачинив двері і побіг сходами.

Чотирнадцять тридцять вісім. До третьої години я не встигну. Ніякої надії. Залишалося тільки молитися, щоб збори не почали вчасно. Свою кандидатуру можна заявляти тільки на початку засідання. Якщо я втрачу час — усе пропало…

Я побіг щосили й устиг на перон метро саме в той момент, коли двері мали зачинитися. Я проскочив у вагон і плюхнувся на сидіння, відсапуючись, як загнаний бик, саме навпроти якоїсь бабусі, яка витріщалася на мене виряченими, як кульки лото, очима.

І тут я вибухнув. І треба ж було, щоб годинник зламався саме такого дня, коли я не маю права на помилку!

— Не може бути! — закричав я на повний голос.

Це все одно, якби я отримав удар по голові.

— Не вірю, не вірю! — зле повторював я, сховавши обличчя в долоні.

Бабуся пересіла на інше місце.

Усю дорогу я в розпачі тупав ногами.

Коли я вийшов із метро, мобільний показував п’ять по п’ятнадцятій. Та хоч він правильно показує? Я кинувся шукати будинок вісім по бульвару Берсі. Вулиця виявилася дуже незвичайною: обабіч її височіли насипи, укриті газоном, а в них виднілися широкі вікна. Усе це наводило на думку про підземний ангар або паркінг. Жодних номерів будинків видно не було. Просто прокляття якесь! Метнувся до перехожого, але той відсахнувся, ледь я спробував із ним заговорити. Я відшукав іще одного.

— Вибачте, будь ласка, де будинок вісім по бульвару Берсі?

Він подивився на мене здивовано.

— Гадки не маю, де це. А що там таке?

— Стадіон…

— А, тоді це он там.

І показав на одне з великих вікон серед газону, поруч із величезною афішею Мадонни.

— Не панікуйте, концерт завтра!

Я побіг щодуху і влетів у двері, помахавши запрошенням перед носом охоронця. Вивіска свідчила: «Палац спорту Парі-Берсі». От не знав, що стадіони здають зали підприємствам. Весела ідея!

— Проходьте, будь ласка, — сказав охоронець, показавши на ряд столів, за якими нудьгували реєстраторки в синій уніформі.

Я підійшов, тримаючи в руках картонну теку.

— Я запізнився, — сказав я нетерпляче, показавши запрошення.

Реєстраторка неквапливо пошукала моє ім’я в списку, розмовляючи з товаришками. Потім стала готувати бейджик із тією швидкістю, з якою дозволяла довжина її нафарбованих нігтів, потім відвернулася на телефонний дзвінок.

— Ой, я довго не затримаюся, — защебетала вона в слухавку. — Почекай на мене, я йду до перукаря, він…

— Вибачте, будь ласка, — втрутився я, — я дуже спізнююся, і мені терміново треба потрапити в зал. Це дуже важливо.

— Я перетелефоную, — сказала вона, повісивши слухавку, і буквально спопелила мене поглядом.

Із незадоволеним виглядом записавши моє ім’я на бейджик, вона простягнула його мені й очима показала напрямок, куди йти.

— Он туди, другий вхід ліворуч.

У її голосі чувся докір.

— Дякую, але… е… я не знаю, мушу я йти разом з усіма чи ні: я хочу висунути свою кандидатуру на пост президента.

Вона глянула на мене ошелешено й набрала номер на комутаторі.

— Це Лінда, реєстратор. У мене тут один візитер стверджує, що хоче висунути свою кандидатуру на пост президента. Що робити? А? Добре, домовились.

Вона підвела на мене очі.

— За вами прийдуть.

Двадцять по п’ятнадцятій. Час минав, а за мною ніхто не приходив.

Дідько, не може бути! Невже все нанівець?

Мене так мучила ця думка, що я забув про страх. Він щез. Випарувався. Я, сам того не знаючи, знайшов собі антидот.

Я побачив його здалеку і нервово проковтнув. То був наш фінансовий директор. Він підійшов до реєстраторки, і вона показала на мене пальцем. Від подиву очі в нього вилізли з орбіт, але він опанував себе.

— Пане Грінмор?

Цікаво, а ким іще я міг бути?

— Саме він.

Від подиву він навіть забув зі мною привітатися.

— Мені повідомили, що…

— Дійсно так, я висуваю свою кандидатуру на пост президента компанії.

Із секунду він ошелешено мовчав. За його спиною про щось щебетали реєстраторки.

— А ви… попередили пана Дункера?

— Це статутом не передбачено.

Він розглядав мене з явним невдоволенням.

— Ходімо? — запитав я.

Він задумливо кивнув.

— Ходіть за мною.

Я пішов за ним довгою галереєю з високою стелею. Холодне повітря віддавало металом. Так могло пахнути в коридорі якогось заводу.

Шлях був досить довгим, із галереї ми потрапили в перехід, де стояв охоронець. Той кивнув головою моєму супутникові. Перехід привів нас до вузького й досить темного коридору з низькою стелею, такого довгого, що краю не видно. Пахло, як у підвалі, і виникало відчуття, що перебуваєш під землею. Нарешті ми дісталися до сірих металевих дверей, над якими червоніла лампочка. Я пройшов у двері і… зазнав найбільшого шоку за своє життя.

Я опинився на сцені величезного, просто гігантського залу, набитого людьми вщерть. Люди сиділи всюди: навпроти мене, ліворуч, праворуч, збившись на сходинках… Їх було тисяч п’ятнадцять, може, двадцять або навіть більше… Трибуни йшли вгору, і вся ця величезна кількість людей нависала наді мною зусібіч. Немов паща величезного чудовиська, ця юрба могла запросто проковтнути сцену, як тістечко. Видовище було захопливе та запаморочливе.

Треба було вступати в гру. Дрібних власників акцій було цілком достатньо, щоб переважити будь-якого великого акціонера. Тепер моя доля була в моїх руках… Проте десь глибоко всередині щосекунди мандраж дедалі сильніше стискав груди. І перед цією величезною юрбою мені доведеться виступати… Від самої думки про таку перспективу мене занудило.

Тут я раптом зрозумів, що фінансовий директор іде далі, віддаляючись від мене. Я кинувся йому навздогін. Нелегко йти по сцені, усвідомлюючи, що на тебе дивиться двадцять тисяч людей. Хода мимоволі стає неприродною. Ми прямували в праву частину сцени, де стояв довгий, накритий синьою скатертиною стіл. Це