Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
«Та я також серйозно. Мені здається, що ти припинила боятися своєї відповідальності». – «Як це?» – «Тобі видніше, бо це ти припинила боятися, а не я. Мене твоя відповідальність надзвичайно лякає». Райнер зіщулився і спробував сховатися за цукерницю. Я гмикнула. «Коли ми познайомилися, я відчув, що в тебе зашкалює рівень відповідальності, але ти наче соромишся її, як деякі люди своєї повноти, не знаєш, куди приткнути. Навіть на себе цю відповідальність поширити боїшся, не те що на інших. А тут ти наче відпустила її».
«Можливо, я просто почала слухати голос свого організму, свого тіла, як наполягає Марат у своїй роботі?» – «До речі, дружино. Чи я можу дещо в тебе запитати?» – «Спробуй». – «Скажи мені, це байдужість чи делікатність, що ти зовсім не цікавишся долею проекту Марата? Адже проект на розгляді в мене, а від тебе жодного запитання, наче не ти мені його принесла». – «Я подумала, що вже за це не відповідаю, зрештою, я правильно його зареєструвала і вчасно принесла, а що ще? Хіба ви не повинні проаналізувати, проголосувати та відповісти?» – «Повинні, більш того, ми вже це зробили. Цікаво почути про результат?»
«Ммм, якщо можна, можна ж?» – «Можна. Проект надзвичайно цікавий, ми його повністю підтримали, навіть зі збільшенням бюджету. Марат може розробляти його та проводити перші дослідження в Україні, ми всім його забезпечимо. Обладнанням, необхідними технологіями. Його партнер, Аркадій, повідомив, що вони знайшли місцеві фінанси, посилено будуть займатися цим, проект пріоритетний. Ти знаєш, цілком можливо, що ти, п’яничка зі зламаною рукою, принесла до нас Нобелівську премію в галузі фізики або медицини».
«Бракує слів. Я дуже рада. Я була переконана, що це більше фантастичний роман, а не нормальний науковий проект. І зараз так думаю. Ви мене не переконали в його реалістичності». – «Це хибна зневіра, вона не робить тобі честі». – «Наявність честі дорого коштує тому, хто її утримує, набагато простіше її продати». – «Який цинізм, на тебе впливає адвокатура». – «Коли я буду старенькою, на мене не буде впливати адвокатура, тільки погода. На дощ щемітиме ліва рука. Витерпиш до того часу?» – «Не знаю. Зараз послухаю голос свого організму, можливо, він розповість про ступінь зношеності мого серця. Я тут подумав, що зношеність обличчя у кожного своя, себто зношеність шкіри. Певне, так само старість позначається на серці, в когось більше зморшок, проступають пігментні плями, а в когось воно гладке й рум’яне». – «Головне, щоб ніхто не додумався колоти ботокс». – «У серця є свій ботокс».
«Знаєш, Марат обіцяв написати довгого і великого листа і не написав, хоча я дуже чекала. Я так зрозуміла, що в нього голова обертом іде від роботи, бо він обіцяв, але постійно пересував ці обіцянки, як людина, котра переставляє тумбочки, бо їй конче треба вимити під ними підлогу. Я отримувала від нього листи, але це були скоріше записки, він дуже реготав, коли отримав листа Манфреда із запитанням: «Як виглядає єврейська ружа?» Пам’ятаєш, йому це було потрібно для пам’ятника? Марат написав тоді, що так само жахливо-весело почувався, коли знайомився з родиною однієї дівчини з Херсона і мама тієї дівчини запитала в нього: Марате, ви не знаєте, а камбала – це шляхетна риба? Ви ж, євреї, на цьому розумієтеся? Марат так і не збагнув, що вона мала на увазі. Кошерність камбали? Її походження? Віру в Ісуса Христа? Її гарні манери? Чи не підставляє вона бичків? Чи не мече свою ікру в пуза інших риб? Або щось іще».
«Іще будемо каву?» – «Будемо!» Райнер замовив ще. «Я згадав відкриття пам’ятника сестрам Манюк. Манфред гнав, як швидкісний потяг. У мене були свої уявлення про роботу скульпторів, я думав, що вони працюють над пам’ятниками близько року. Іноді – більше. Причому все це відбувається за рахунок держави, себто за мій. Манфред врятував репутацію митців у очах простого фізика». – «Я говорила з Францом. Він переконаний, що це найкраща робота брата: тонка, сповнена сенсу, кодів та почуттів. Ліля плакала, пам’ятаєш?» – «Я також схлипував, я в тебе дуже чутливий». – «Навіть Катарина плакала, розчулилася. Вона сказала, що наче побачила, що саме виросте на місці її похованої старості».
Ми поцілувалися, Райнер мусив зайти до своєї матері, я ж почимчикувала додому. Увімкнула комп’ютер і нарешті отримала листа Марата. Довгого і детального, як він і обіцяв.
Лист Марата Шевченка до Марти Граф
Привіт, ти, напевне, думаєш, чого цей чорт мовчить, а цей чорт почувався краще, ніж білка в колесі, але гірше, ніж колесо. Але тепер я мушу тобі сказати, що ми виграли грантову пропозицію, наш проект підтримано одноголосно, ще й зі збільшенням бюджету, але я залишаюся в Україні, бо Аркадій нарешті знайшов партнера. Як каже тітка Ольга: «То густо, то пусто». Тітка Дора прокоментувала це так: «Для того, щоб бути фартовим, не треба мати розуму, але для того, щоб бути розумним, треба бути фартовим». Аркадій довго міркував над цією фразою, потім сказав, що ні, на своєму могильному пам’ятнику він таке точно не напише. Тітка Дора сказала, що вона не знала, що він підбирає собі могильний напис, але може порадити йому хоча б цей: «Звідки дурень виборсатися не може, туди розумник не полізе». Аркадій змовчав, а потім сказав мені, що ще невідомо, хто з двох сестер більша язва, моя мати чи тітка Дора. А я подумав, що коли з життя іде старша сестра, молодша так чи інакше успадковує не тільки її мотлох, але й характер.
Я обіцяв познайомити тебе зі своєю дружиною хоча б у листі, тому виконую обіцянку, шкодую, що ви так і не зустрілися, але я стільки про тебе патякаю, Аркадій – також, що їй здається, наче ти з нами вчилася на одному факультеті. Страшна (або навпаки!) річ, але й мені так подекуди здається.
Як я тобі розповідав, моя мама не схвалювала людей взагалі. Що вже казати про людей, які хотіли увійти до нашої родини. Я думаю, що Майка для того постійно змінювала своїх чоловіків, щоб мати не встигла до них причепитися,
