He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро

ми відчували, що найкраще для наших учнів, що допоможе їм у перспективі, за межами Гейлшема. Люсі Вейнрайт була ідеалісткою, і в цьому немає нічого поганого. Але вона не зналась на практичних речах. Розумієте, ми були здатні щось вам дати, подарувати те, чого й сьогодні у вас ніхто не відбере, але ми могли це винятково тоді, коли оберігали вас. Гейлшем не був би Гейлшемом, якби ми цього не робили. Гаразд, іноді це означало, що ми від вас дещо приховували, брехали вам. Так, ми часто вас обманювали. Думаю, це можна й так назвати. Але ми оберігали вас усі ті роки і дали вам дитинство. Люсі бажала добра. Але якби ми дали їй волю, ваше щастя у Гейлшемі було б зруйноване. Погляньте-но тепер на себе! Я вами так пишаюсь. Ви збудували свої життя на підставі того, що ми вам подарували. Ви не стали б такими, якими є сьогодні, якби ми вас не захищали. Ви не розчинялись би у навчанні, не втрачали б себе у малюванні і письмі. Як би ви могли робити це, якби знали, що на вас чекає? Ви сказали б, що це не має сенсу, і хіба ми могли б із вами сперечатись? Тому їй довелось піти.

Ми чули, як Мадам кричить на робітників. Не те щоб вона розізлилась, але голос її звучав дуже суворо, а чоловічі голоси, які донедавна ще сперечались, тепер позамовкали.

— Може, й добре, що я тут із вами залишилась, — сказала міс Емілі. — Марі-Клод набагато ефективніше вирішує такі речі.

Не знаю, що підштовхнуло мене це промовити. Можливо, те, що я знала: наш візит от-от завершиться. А може, мені просто стало цікаво, що почувають одна до одної міс Емілі і Мадам. Отож, стишивши голос і кивнувши у бік дверей, я сказала:

— Мадам ніколи нас не любила. Вона нас завжди боялась. Так, як люди бояться, наприклад, павуків.

Мені цікаво було, чи розсердиться міс Емілі — і водночас я не надто вже хвилювалася через це. Звичайно, вона до мене різко обернулась, ніби я кинула в неї паперовою кулькою, а очі спалахнули, нагадавши про гейлшемські дні. Але голос залишався врівноваженим і м’яким:

— Марі-Клод віддала вам усе. Вона працювала, працювала і працювала. Не сумнівайся, дитино, Марі-Клод на вашому боці і завжди буде на вашому боці. Чи боїться вона вас? Ми всі вас боїмося. Самій мені у Гейлшемі щодня доводилось боротися зі своїм жахом перед вами. Траплялось, я дивилася на вас із вікна свого кабінету і почувала таку відразу…

Вона замовкла, тоді її очі спалахнули знову.

— Але я була налаштована не дозволити цим почуттям завадити мені робити те, що правильно. Я боролась із цими почуттями і перемогла. А тепер, будьте добрі, допоможіть мені звідси вийти. Джордж повинен чекати на мене з милицями.

Ми взяли її з обох боків під лікті, і вона повільно вийшла в коридор, де до неї стривожено кинувся великий чоловік в уніформі медбрата і швидко простягнув пару милиць.

Двері виявились прочиненими, і я зі здивуванням побачила, що надворі все ще світло. Звідтіля долинав голос Мадам, яка вже спокійніше розмовляла з робітниками. Нам із Томмі годилось уже звідти зникнути, але Джордж якраз допомагав міс Емілі одягати пальто, а вона стояла, підтримуючи себе милицями; ми ніяк не могли повз них пройти, тому просто чекали. Можливо, ми хотіли попрощатися з міс Емілі. А може, ми навіть хотіли їй подякувати, я точно не впевнена. Але тепер вона була повністю поглинута своєю тумбочкою: давала важливі вказівки робітникам назовні, а потім пішла з Джорджем, навіть на нас не поглянувши.

Ми з Томмі ще трішки постояли в коридорі, не знаючи, що робити. Коли ж ми нарешті вийшли назовні, я зауважила, що вздовж вулиці вже світились ліхтарі, хоча небо ще навіть не потемніло. Завівся двигун білого фургона. Позад нього стояло старе «вольво», на пасажирському сидінні якого сиділа міс Емілі. Мадам схилилась до вікна, киваючи у відповідь на слова міс Емілі, тим часом Джордж зачинив багажник і повернувся до дверцят водія. Білий фургон рушив, і машина міс Емілі поїхала слідом.

Мадам досить довго спостерігала за від’їздом машин. Тоді обернулась, щоб рушити до будинку, але побачивши нас на тротуарі, різко зупинилась, майже відсахнувшись.

— Ми вже йдемо, — сказала я. — Дякуємо, що поговорили з нами. Перекажіть від нас «до побачення» міс Емілі, будь ласка.

Я бачила, як вона розглядає мене у тьмяному світлі. Тоді почула її голос:

— Кеті Г. Я тебе пам’ятаю. Так, пам’ятаю.

Вона замовкла, не зводячи з мене погляду.

— Я, мабуть, знаю, про що ви думаєте, — сказала я в кінці. — Мабуть, здогадуюсь.

— Чудово, — її голос звучав сонливо, і погляд був ледь розфокусований. — Чудово. Ти вмієш читати думки. Розкажи.

— Одного разу ви побачили мене в гуртожитку. Там більше нікого не було, а я ввімкнула касету і слухала музику. Я ніби як танцювала, заплющивши очі, і ви мене побачили.

— Дуже добре. Читаєш думки. Тобі слід виступати на сцені. Я тебе щойно впізнала. Але так, я пам’ятаю той випадок. Я і досі іноді про нього думаю.

— Цікаво. Я також.

— Розумію.

Тут наша розмова могла б і завершитись. Ми могли попрощатись і піти собі. Але вона підійшла ближче, не припиняючи зазирати мені в обличчя.

— Ти була тоді набагато молодша, — сказала вона. — Але так, це ти.

— Можете не відповідати, якщо не хочете, — сказала я. — Але це завжди мене бентежило. Можна запитати?

— Ти читаєш мої думки. А я твоїх читати не вмію.

— Ви були… засмучені того дня. Ви на мене дивились, і коли я це усвідомила і розплющила очі, ви за мною спостерігали, і мені здалося, що плакали. Насправді я знаю: ви плакали. Ви на мене дивились і плакали. Чому?

Вираз обличчя Мадам не змінився, вона не зводила з мене погляду.

— Я ридала, — раптом сказала вона дуже тихо, немов боялась, що можуть підслухати сусіди, — тому що, ввійшовши, почула твою музику. Я подумала, що якась дурна учениця забула вимкнути. Але ввійшовши до твого гуртожитку, побачила тебе, саму, маленьку дівчинку. Ти танцювала. Заплющивши очі, десь далеко-далеко, з тужливим виразом на обличчі. Ти танцювала так співчутливо. А та музика, та пісня. Там ще було щось у словах. Сповнене смутку.

— Та пісня, — сказала я, — називалась «Не відпускай мене».

І я тихо, пошепки, заспівала кілька рядків: «Не відпускай мене… Моє серденько… Не відпускай мене…»

Вона кивнула, немов погодившись.

— Так, ця