Лютеція - Юрій Павлович Винничук
„Але вони вже серед нас...“ — зовсім тихо промовила Люція, скориставшись тим, що Юлія хитаючись рушила до покою, де був виходок.
На щастя, граф, зводячи свою віллу, облаштував і це важливе місце так, аби не доводилося щоранку носитися з нічниками, бо в підлозі був кафльований отвір, під яким протікав струмок. Обабіч нього були викарбувані Адам і Єва, які тягнулися одне до одного руками. Себто граф делікатно натякав, що Єва простягала Адамові не яблуко, а...
„Так, вони проникають до нас, вдають, що вони такі самі... — говорив я, пильно стежачи за Люцією, — Виряджаються в наше вбрання, намагаються промовляти нашою мовою, поводять себе як ми, але вони — не ми...“
„Отже, міти продовжують жити, — сказала вона. — Правда? Вони живуть тут і зараз?“
„Так, — погодився я. — Звіролюди воюють з нами і будуть воювати, поки ми їх не знищимо“.
„Гадаєте, їх перемогти неможливо?“
„Я вірю, що можливо. Велика Битва мусить завершитися нашою перемогою. Принаймні у мітах перемагаємо таки ми. Бо коли весь народ рушає на ту священну Битву... не тільки лицарі, а й Листарі... — тут я зам’явся... — ...я хотів сказати волонтери... перемога буде наша“.
Вона поклала руку на мою і подивилася тепло і з надією. Але в її погляді все ж ховалася утаємниченість, вона не розкривалася переді мною і не бажала цього від мене. Це був відрух лише за відсутності Юлії. За мить рука повернулася на книжку, а її погляд знову став прохолодним. Мені кортіло промовити: „Лютеціє...“, але не насмілився. Ми були ніжними в снах, але наяві ми зоставалися чужими і далекими, лише невидимі ниті єднали нас, передаючи одне одному якісь символічні й дуже примарні сигнали. І, вочевидь, це її й задовольняло. Вона була твердіша за мене. В той час, як я буквально плавився поруч із нею, вона була наче скеля — рівна і непорушна. Такі й справді переможуть, якщо не загинуть.
Юлія повернулася квітуча і радісна.
„Фантастика! Такі дивиса я лише у Відні бачила. Виходок, від якого отримуєш задоволення. Люсі, мусиш його провідати. Там ще ванна і купа всього... і пахне вербена... обожнюю вербену... Ясю, ти нас споїв. Нічого собі — легкі вина!“
„Не перебільшуй, випито лишень дві пляшки“.
Я розлив вино і сказав:
„У Шлегеля є цікава думка про звіролюдів. Він пише, що самі вони розмножуватися не здатні. Отже, вони приречені рано чи пізно на вимирання. Людство мусить набратися терпіння, але це не означає, що має припинити Битву. І не так самі звіролюди небезпечні, як ті, що понад ними, ті, хто їх надихає і постачає зброєю. Їх треба вистежувати і знищувати в першу чергу“.
„Ой, у які ви наукові хащі забрели? — розсміялася Юлія. — Я нічогісінько не второпала. Краще нехай нам Ясь оповість якусь страшну історію“.
Я не заперечував і розповів їм кілька легенд, які недавно записав у горах. Дівчата слухали з увагою, а найголовніше для мене було те, що дуже уважно слухала Лютеція з чарівною усмішкою на обличчі. Вочевидь, ці страшні легенди були нічим у порівнянні зі страхами, які панували в світі.
Час минав поволі. Ось уже й третя пляшка спорожніла, коли Юлія зауважила, що за вікнами смеркло.
„О, — сполошилася Люція, — нам пора назад“.
„Боюся, що омнібус вже не їздить“, — зітхнув я удавано.
„А я не казала? — засміялася Юлія. — Цей крутихвіст усе облаштував, як йому вигідно. Ну, нічого. Поїдемо зранку“.
„Мене тета з’їсть...“ — похитала головою Люція.
„Ой, не панікуй, — махнула рукою Юлія. — Тобі вже й так нема чого втрачати. Все найгірше позаду. Вважай, що починаєш нове життя. Я тебе відпроваджу і засвідчу, що ти ночувала в мене. Ясьо, звісно, не мрія твоїх дівочих снів, але з ним ти можеш забутися від усіх своїх клопотів. Як свого часу забулася я. Правда, Ясю?.. — Я мовчав. — Ясь вдає, що моїх жартів не розуміє. Що в тій пляшці? Портвейн? Португальський? Ну, для того, щоб нарешті відчалити в країну снів, — те, що треба“.
Люція підійшла до вікна. Невідомо, що вона там хотіла побачити, бо надворі уже загусала темрява.
„А там що?“ — запитала вона, показуючи у вікно.
„Там оболонь, на якій випасають худобу, а далі ліс.“
„Дика місцина... — промовила вона. — А за лісом що?“
„Дорога. І знову ліс“.
„З того боку можна теж дістатися до вас?“
„Звісно. Ви, мабуть, мали на увазі грабіжників? Ні, тут нічого такого ніколи не було. Насправді дуже тиха місцина“.
Я постелив їм у покої для гостей, потім випив ще вина і вмостився спати. Та тільки погасив свічки, як почув шелест, а за мить біля мене вляглася Юлія.
„Не можу прогаяти таку чудову нагоду, коханий Ясю, — провуркотіла вона, притуляючись до мене. — Ти ж нічого не маєш проти?“
„То ти вже позбулася нарешті усієї тієї маячні про мій відрізаний прутень?“
„Дай спокій. Я була така зла на тебе, що покраяла б тебе на плястерка. Але вже мені перейшло. Тепер я знову хочу твого прутня“.
Вона скинула з себе рештки одягу і осідлала мене з давньою спритністю, ледве стримуючи зойки і схлипи. А потім лежала біля мене, куйовдила мені волосся і шептала:
„Ти дурненький... я тепер багата... вертайся до мене. Я створю усі умови для твоїх наукових занять. Скільки тобі волочитися по наймах? І навіщо тобі парафія, на яку ти чекаєш? Хочеш в глухому селі звікувати? Ти ж не такий. Ти звик до світського життя“.
„А що з моїм сином?“
„Ой, облиш. Не край мені серце“.
„Та що з ним?“
„Цить. Я вже сплю“.
Якусь хвилю вдавала, що спить, потім зірвалася і повернулася до покою для гостей. Я полегшено зітхнув, але сон був неспокійний, прокидався серед ночі не раз. Здавалося, що вона ось-ось підкрадеться і щось вчудить.
Вранці я приготував сніданок — запік канапки, вимочені в яйці й посипані сиром, до них — кава з молоком. Опісля відпровадив гостей на омнібус. Люція випросила в мене Шлегеля, я не заперечував. Сіявся дрібненький сніжок, було доволі тепло, і усміхалося сонце. Мені
