Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
Рогатинець подав Красовському Балабанового листа і ключ від скарбниці. Іван пробіг очима листа і зажмурився.
— Сходку! Доконче нині сходку! Я посилаю дзвонаря із знаменням до всіх братчиків.
Не відказавши й слова, Юрій пішов з ізби. Пішов до Блазія. Не знав, що скаже йому, можливо, й нічого не скаже, навіть не плюне в його пику. Але побачити мусить.
Юрій зупинився перед халупою під міським валом неподалік зброярні. Потермосив дверима, ніхто не озвався, і закляв Рогатинець:
— Нехай пусткою стане мешкання твоє і нехай пожильця в нім не буде…
Він подався до Лисого Мацька, той може знати, де Антох.
— Дай, Мацьку, вина, — сказав, важко сідаючи на лаву.
— А то що в лісі здохло? — аж сплеснув у долоні Мацько. — Пан Рогатинець просить вина?
— Ісус Христос теж причащався. Налий, Мацьку…
Корчмар заметушився, гукнув синка, за ляду вийшов учень братської школи — Роман Патерностер і знітився: як це він буде подавати вино панові провізору?
— Не неволь дитину до тієї роботи, Мацьку, — помітив Рогатинець хлопцеве збентеження. — Досить, що ти вже…
Мацько запобігливо дивився на Юрія — Роман безкоштовно вчиться в братській школі; батько не хоче, щоб він лихварив чи торгував вином у корчмі, він мусить піти далі, чей же вчаться і прості в чужих краях, хіба доктор Гануш багатий був, а вивчився в Італії, видно, пан Рогатинець хоче допомогти, коли так каже…
— То візьміть його зовсім до себе, в бурсу, — перехилив голову Мацько, ніби вудочку закинув: а може, клюне.
— Ковтай, Мацьку, та не вдавися. Досить, що вчиться задаром… Ну, за твоє здоров'я… Слухай, Патерностере, Блазій пропав, зникла погань. Ти не знаєш часом, чиї він тепер стіни обтирає?
Мацько дивився на похмурого сеньйора й перебирав у думці всі можливі причини зникнення Блазія і прикидав усі свої втрати, які можуть статися, коли Блазій не знайдеться. Він натужно думав і враз ляснув себе долонею по чолі.
— Таж Антох у Корнякта п'є! Він до мене вже не заходить, а там сидить щодня.
— І ти цього досі мені не сказав?
— А чому я вам мав казати? Це ж я втратив клієнта, а не ви.
— Втратив і я… А віддавна він туди учащає?
— О, вже кілька років.
— Якби–то ми були знали…
Мацько заглядав у очі Рагатинцеві — хотів уздріти в них, що втратить він, Патерностер, від братської неласки до Блазія: чи далі продаватиме книги, чи буде Роман вчитися в братській школі задарма, та нічого не міг відчитати з потемнілого обличчя пана Юрія.
Рогатинець залишив вино недопитим, вийшов з корчми. Довго стояв на розі вулиць Руської і Шкотської. Уже не страх, а байдужа безнадія огорнула його. Все, що задумав колись, було облудою. Власть імущі дотепер тільки приглядались до братчиків, а нині побачили ту дрібку їхньої сили, оцінили її, прикинули, якою може стати потім, і — зітруть. Той обузувірений натовп з–під Жебрацької каплиці як не нині, то завтра, розвалить їх дім, книги спалить, друкарню потрощить, підмурівок нової церкви осквернить, а захисту ні в кого шукати, пастирів нема, братчиків жменька… Десь там, на просторі, гуляє Наливайко з козаками, а що вони, міщани, можуть вдіяти під цими мурами, безоружні. Піти до Наливайка?.. Але ж не кличе, не знайшовся іще муж, який наважився б підняти народ… Мніху Іване з Вишні, ти закликаєш очиститися від струпів, а очищених теж так само душать кліщами за горло.
Рогатинець глянув на ріг будинку, на якому вряди–годи хтось вивішував листок, навіть купці вихваляли свій товар над вікном Абрекової, і побачив приклеєний папір, на якому великими літерами було написано: «Bij Naliwajkow! Bij schyzmatow!»[87]
— Оце і все, — прошепотів. — Сходка… Яка вже там сходка?
Почуття нестерпної самотності окутало його всього: усе, що мав, чим жив донині, утратив за один день — для чого тепер жити? Він схилився головою до муру і тоді почув на плечі дотик чиєїсь руки. Оглянувся.
— Ґрета?
— Ні, я Гізя. Ганна… Пане Юрку…
Висока, перетягнута в талії, з буйним чорним волоссям, що закривало обидві щічки, дівчина чимось нагадувала Ґрету, але темний погляд очей був інший: доброта, з тугою й жаданням змішана, мовби чекала тільки одного його слова, щоб вилитися до краплі, і відчув сеньйор Юрій, що те добро уготоване для нього, що це єдине його духовне майно, якого ще не встигли відібрати, бо десь було заховане, а тепер з'явилося перед ним, щоб порятувати в безнадії.
Ця думка тільки промайнула і згасла, дівчина була дивно гарна у своїй доброті, але ж чужа, і Юрко пожалів, що не може взяти її за руку й піти світ за очі.
— Пане Юрку, ви так стомилися, я ж бачу. Кожного дня вас бачу, пощадіть себе трохи…
— Чи можеш допомогти мені, дівчино?
— Я кохаю вас. А більш нічого… Ходіть зі мною.
…Другого дня вранці Рогатинець з нудким передчуттям біди підходив до братського будинку. Він став і, опустивши руки, дивився на руїну. Вікна в ізбі побиті, скло валялося на землі, рами потрощені.
Він врешті зрозумів, що трапилося, і кинувся досередини. В ізбі порався Красовський. Його обличчя було в ранах, очі заплили синіми пухлинами, у руках тримав переламаний братський хрест.
— Де скарб? — прохрипів Рогатинець.
— Скарб є, — відвернув голову Красовський, поклав хреста на стіл. — Тільки що тобі до нього? Іди, Юрку, у вежу. А завтра братство вирішить, що чинити з тобою.
…Дзвін Кирило з прив'язаним до криси могутнім бильнем визирає кремезною чашею крізь східне віконце дзвіниці й мовчить. У нього відібрано голос, рух, а силу стриножено. Сонце ще не сходить, тільки рожевіють перисті хмаринки над Високим Замком. Невже дзвін мовчатиме, коли й сонце зійде, невже не він розбудить день?
А–а, марево… Мовчатиме він доти, доки цього захочеться повелителям. Що ми можемо… Що можемо? А ось по грошу склалася русинська громада і вилила дзвін — змогла… Руками витягли його братчики на останній поверх вежі, — теж змогли. І вдарив цей дзвін, і пробудив сплячих — зміг! То чи ж не знайдемо ми в собі сили, щоб повернути йому голос, він же не тріснув, не надщербився, не вирвали в нього сердечко, він тільки спутаний.
Юрко Рогатинець не зімкнув очей усю ніч. Думав: а чи не надщербився він
