Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Цього було досить. Виплигнувши з калюжі, Сербин кинувся вздовж паркана, в глибину вулички, геть від свого дому.

— Стійте! — лементував Піль. — Стійте!

Але Сербин вже підбіг до високого паркана із старих шпал, який відділяв вулицю від території залізниці, і, підскочивши, повис на руках.

— … ський!.. енко!.. чук!

Піль підбіг до паркана тої ж секунди, як ноги Сербина вже перемахнули на той бік.

— … ов! Я вас пізнав!

Але то була вже навіть не загроза, а скоріше несміливе й принижене благання.

Пригода з Кульчицький мала, проте, зовсім несподіваний фінал.

Поліцай, що прибіг на крики директора та свистки нічного сторожа, прудкого злочинця вже не піймав, але з погоні повернувся не з порожніми руками. Він приніс директорові невеличку, грубеньку книжечку, без оправи.

— Так што, дозвольте доложить, ваше превосходительство, изволил потерять, который беглец!

Тікавши від директора, сам того не помітивши, Кульчицький загубив книжечку, яку ніс під пахвою.

Директор жадібно вихопив її з рук поліцая і мерщій скерував промінь свого ліхтарика на першу сторінку. Це був конспект фізики Краєвича. Але марно шукав він на обкладинці, на титул ці та на сторінках книжки. Ніде не було підпису її власника. Конспекти до підручників були у нас суворо заборонені і, про всякий випадок, їх ніхто ніколи не підписував. Замість жаданого підпису, були на сторінках книжки такі написи: «Сия книга принадлежит, никуда не убежит, кто возьмет ее без спроса, тот останется без носа». Або: «Смотрю в книгу и вижу фигу». Або ще: «Я дурак». Це були перли дотепності Кульчицького. Таж фізику по Краєвичу викладають в усіх чотирьох старших класах гімназії — і в п'ятому, і в шостому, і в сьомому, і в восьмому! Власник загубленого конспекту, директорів кривдник, був учнем одного з чотирьох старших класів. Оце й усі його прикмети!..

Коли вранці другого дня ми зійшлися до гімназії, то вже наперед було видно, що щось вистигає. Піль стояв під годинником між бюстами Пушкіна і Гоголя і дриґав ногою якось особливо зловісно й загрозливо. Біля кожного класу стояв класний наставник, чого взагалі ніколи не бувало. Швейцар Юхим, відставний драгунський унтер, нафабрив вуса і відповідав погордливим мовчанням на всі запити про те, що трапилося і що має статися.

Все це не віщувало нічого доброго.

І справді, після молитви повторилася вчорашня історія. Правда, трохи по-інакшому. Нас не вистроювали в каре перед дверима церкви. Класи розійшлися по своїх кімнатах Але слідом за учнями до класних кімнат увійшли їхні класні наставники і сіли на свої місця на кафедрах. Було урочисто й моторошно.

— Що трапилося, Федоре Євгеновичу? — наважилися ми запитати Мерцальського.

Федір Євгенович застережливо підніс пальця і полохливо глянув на двері, дарма що питалися ми його і так ледве чутно.

— Тсс! — похмуро кинув він. — Зараз прийде Іродіон Онисифорович і буде балакати з вами.

Наші серця з запаморочливою швидкістю перемістилися з грудей кудись у самісінькі п'ятки.

Двері сусіднього, шостого, класу рипнули, ми почули тупіт сорока пар ніг, що пересувалися, і гуркіт двадцяти парт, що відкривалися. То звівся на рівні ноги клас комусь назустріч.

Завмерши, ми прислухалися. Директор щось говорив. Потім він спинився. Була довга, немов передсмертна година, пауза. Потім директор заговорив знову Голосніше, загрозливіше, лютіше. І знову пауза. І після неї раптом крик — страшний крик, якесь скажене репетування. Директор лютував…

На першій парті хтось хлипнув, далі почувся чудний шурхіт і стукіт від падіння. Потім скрикнув і зірвався Федір Євгенович. По класу перебіг легкий гомін. Едмунд Хавчак — наш перший учень, тупий, дурний, але цілком акредитований тихоня, якому нічого було й боятися, — не витримав і зомлів від перестраху…

— Виведіть його! — наказав Мерцальський.

Десятеро охочих вивести зомлілого і таким чином самим вийти і зникнути кинулися до Хавчака.

— Стійте, — спинив їх Мерцальський. — Тільки двоє Туровський і Грінштейн, зробіть ви.

Хлопці з жалем розійшлися Ощасливлені Туровський і Грінштейн підхопили півживе тіло Хавчака й весело потягли його з класу.

За хвилину двері рвучко розчахнулися і на порозі з'явився директор. Сорок пар ніг шурхнули по підлозі, двадцять парт стукнули кришками. Ми зірвались як один, виструнчились і завмерли.

На секунду директор затримався біля порога. Потім поволі, стиха, перевалюючися з ноги на ногу, рушив від порога до нас в глибину класу. Кутки його губ одвисли, нижня губа вип'ялася далеко наперед і відпала, очі пішли глибоко під лоб і звідти, з глибини орбіт, поблискували жовтими мінливими вогниками. Вони нишпорили по наших обличчях. Директор шукав.

Ми блідли, нам забивало дух, по спині сповзали холодні й гидкі хробаки, з чола стікав холодний піт, ноги німіли, серце терпло, немовби його й зовсім не було. Ах! Якби ж то знепритомніти! Як заздрив кожний із нас проклятому Хавчакові. Везе ж цим першим учням!

Нарешті, коли ми вже зовсім задихнулися і нам уже не було чим дихати, директор роззявив свою пащу:

— Владельца этой книги я прошу незамедлительно выйти