Марта - Лілія Черен

Чоловік уже не бачив її, його вирячені очі божевільного прикипіли до їжі. Скориставшись цим моментом, Маргарита оббігла стіл і вискочила з кухні до світлиці, де самотньо лежав покійник. Позаду у сінях незачинені вхідні двері раз у раз ляскали від вітру. «Втекла, скотина», — подумала про Одарку Маргарита. Що ж робити?! Треба покликати на допомогу.

Жінка почала згадувати, де хата сільського голови, а де розквартировано партактив. Але їй важко було виокремити якусь точну інформацію: вона була надто схвильована, до того ж чоловік забороняв їй тинятися селом і вона, по суті, не знала місцевості.

Щось тяжке гупнуло в кухні, і Маргариті здалося, що це чоловік іде її вбивати. Вона вже нічого не обдумувала, а просто вискочила з хати і помчала нічним селом.

Коли за півгодини до хати увійшли Одарка з сонним Микиткою, то вони побачили лише мертвого чоловіка, який лежав під столом у кухні. Голодний, накинувшись на їжу, він підписав собі смертельний вирок і тепер лежав у блювотинні горілиць, вдивляючись невидющими очима у стелю.

— Та це ж батько того малого паршивця! — сказав Микитка й з досадою пнув мерця чоботом.

Одарка тихо перехрестилася за спиною у хлопця.

— Завтра розберемось! — вирішив Микитка.

— А хазяйка?

— Та зараз прийде!

— Вона ж, мабуть, не при собі!

— Що ви таке на Маргариту Петрівну, вдову комуніста, наговорюєте! — обурився Микитка. — Сказав розберемось, значить розберемось. З утрєчка.

Хлопець іще раз для певності копнув покійника і, сплюнувши, вийшов з хати.

Одарка вийшла до світлиці, сіла на канапу й голосно заголосила. Їй не було шкода ні Пилипа Івановича, ні того незнайомого чоловіка. Якесь неясне жіноче чуття підказувало їй, що незабаром доведеться їй знову поневірятися й боротися із примарою голодної смерті.

А Маргарита місила босими ногами (домашні капці вона давно загубила) холодне багно, продираючись крізь хащі лісу. Де він тільки взявся, той ліс? Вона лише хотіла піти коротшим шляхом, про який чула від чоловіка. Мороз березневої ночі вже привів її до тями, й мозок працював, як годинник. Але з того не було користі. Вона безнадійно заблукала.

Лише під ранок жінка вийшла на околицю якогось села. Обвела поглядом хати, і їй здалося, що тут ніхто не живе. Село стояло тихе: не чути було ні гавкоту собак, ні співу півнів. Хати були понурі, темні. Аж ось праворуч Маргарита побачила господу, у якій світилося, ба, більше — з димаря йшов легенький димок.

Набравшись мужності, завжди така впевнена у собі, а тепер злякана й нерішуча, Маргарита постукала у двері. Відчинила висока жінка років трохи за тридцять.

— Доброго ранку! Чи не могли б ви мене пустити погрітися, я заблукала й замерзла, — попрохала Маргарита мовчазну господиню і, подумавши, що тій потрібно більше інформації, додала: — На мою хату напав чоловік із сокирою, я побігла по допомогу і збилася із шляху. Якби ви мені дозволили відігрітися і сказали, де найближчий партактив, то я була б вам дуже вдячна. Я потім ще й заплачу вам... І хліба... хліба дам.

— Заходьте! — попросила до хати жінка. Її очі хижо зблиснули, коли вона почула останні слова.

У хаті було чисто, натоплено й пахло м'ясом.

Маргарита сіла сором'язливо на лаву і спостерігала за незнайомкою, яка порядкувала в кухні, наспівуючи. Жінка ніяк не могла розібрати слів пісні, і мелодія якось неприємно муляла їй. Вона все поривалась обернутися, щоб подивитись, чи нема кого чужого за спиною. Тверда дерев'яна лава впивалася їй боляче у сідниці. І навіть тепло від печі не зігрівало, а неприємно парило, а потім знову кидало в холод.

Та що це я? — здивувалася собі Маргарита.

— У вас немає чогось гаряченького, щоб зігрітися? — запитала.

— Є суп. Будете? Тільки от хліба немає.

— Нічого, давайте так, як є, — пожвавилася гостя.

Маргарита навіть не підозрювала, наскільки вона зголодніла. Їла суп похапцем, не відчуваючи смаку.

А потім усе відбувалося блискавично, так швидко, що навіть її погляд і слух не встигали фіксувати події.

До хати, не стукаючи, вдерся натовп озброєних чоловіків, усі з чужими незнайомими обличчями.

Поміж них протиснулася чорнява низенька жінка і, показавши на господиню дому пальцем, видихнула-прокричала:

— Це вона — душогубка, вбивця моєї дитини!

Молодий хлопець у шинелі підійшов до печі, вивчив уміст горщиків, почухав збентежено потилицю і сказав сивому чоловікові з пощербленим віспою обличчям.

— Тут, цей, людське...

Маргарита приголомшено глянула на суп, і її відразу ж знудило прямо на підлогу. Але до таких тонкощів,