Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - В. Домонтович

Жить! Жить! Жить!..

Змагатись і жить.

Краще загинути в борні, ніж в сонному багні хуторської зціпенілости.

Незалежність вабила. Бажання насмілитись хвилювало. Героїчність несподіваного кроку зворушувала: пані-чоловік, пані-гражданка!

Милорадовичівна звертається до Куліша. Він її вабив, вибив із колії, порушив спокій, отже, він і тільки він може порадити й допомогти їй.

І ось вона звертається до Куліша, щоб він написав, до якої консерваторії їй вступити в Росії чи за кордоном і як улаштуватись.

Та Куліш відповідає обережно, помірковано, коректно, може, навіть занадто коректно. Його обов’язковість вишукана, але холоднувата. У листі з 19 вересня 1860 немає ані краплі тієї палкости, що була в попередніх листах. Та й писано цього листа не українською, а російською мовою. Отже, не тільки тон, а й мова листа мали підкреслювати коректну офіційність відповіді.

Коли раніше він говорив їй про краще життя, ніж отеє, що все панство проводжає, коли він закликав її в Петербург, то тепер він каже про риск і непевність.

— Я, — писав Куліш 19 вересня 1860 р., — цілком розумію Ваше становище і співчуваю йому. Для Вас не залишилося більше вибору, як повільна смерть у селі або ж який-небудь риск. Вступити до консерваторії — справа рискована, непевна. Хто ручатиметься за успіх? Хто підтримає Вас на цій хисткій путі? Хто обереже Вас од можливих погрозливих випадковостей?

Він застерігає Милорадовичівну, попереджає, хоча й додає:

— Але тут [у Петербурзі] буде у Вас жизнь, якої б форми не набула вона, а всяка жизнь і краща, і розумніша, і законніша смерти.

Бути піонеркою в жіночому русі, — для цього треба багато мати сміливости, більше героїзму. Куліш передбачає всі можливі ускладненості. Він умиває руки.

— Вам, як і всім, на перешкоді стоїть дівоцтво. Об цю перешкоду я не один раз розбив собі лоба, шукаючи для деяких осіб способу вийти на простір. Тільки жінка з вдачею справді героїчною може насмілитись на незалежність, та й то — які іспити стоять перед нею! Я нічого не смію ні внушати вам, ні радити. Кожна людина повинна бути творцем своєї долі.

На відповідь Милорадовичівна сповіщала Куліша, що вона наважується їхати за кордон. Куліш вітає її намір. Чи ж це не найкраще, що може вона вибрати для себе?.. Отже ж, там, за кордоном, стосунки їхні зміняться, і роман їх увійде в нову стадію, нарешті вони зробляться близькі один до одного.

У листі з 16 листопада р. 1860 Куліш писав:

— Ви їдете з України в країну вільних переконань. Туди й я писатиму до Вас з повною одвертістю. Це дуже може трапитися, що ми побачимося в Дрездені. Мені дуже хочеться з Вами познайомитись. Ви жили до сих пір у такій країні, де й брат з сестрою не можуть бути знайомі близько. Проте це залежить од Вас.

Характерне для Куліша «проте» з’явилося на сцені. Після обіцянки приїхати до Милорадовичівни в Дрезден, після ясно висловленого бажання зійтись із нею ближче, починаються вагання, посилання, умовні попередження, запобігливі міркування. Два десятки різноманітних «але».

— Коли Вам буде совсім гарно в Дрездені, так гарно, що й додати нічого не треба, то Ви даремно не кличте мене. Та й покликавши, майте на увазі, що, може, ми зійдемося так мало, що захочемо покласти між собою тисячу чи дві верст і обернутись до колишньої дружби, яка хороша тим, що один одному не може обриднути.

Чого варті ці визнання з цими згадками про наперед передбачену нудьгу, про непевність любовного бажання?

Куліш згоджувався їхати до Дрездена, але згоду давав у такій формі, що згода ця, власне, була висловом останнього розриву.

Куліш кінчає листа закидами, докорами, уїдливостями, сарказмами й обвинуваченнями.

— Авжеж, — пише далі Куліш, — що листів можна й не читати, відповідати можна й не швидко, потім ще не швидше, а тоді й зовсім не відповідати, як зробили Ви зі мною, мила сестрице, років зо два назад. А що? Ось Вам закид. Справді, я іноді гадаю, що Ви насправді закинули мене в куток разом з моєю дружбою, що дешево Вам дісталася, і тоді мені боляче, боляче й соромно. Та ні — гадатиму про Вас як про шляхетнішу щиру натуру.

І до листа холоднуватий і образливо-злий підпис:

— Я дуже занятий і тому пишу до Вас нашвидку. Душею Ваш П. К.

Чи треба додавати, що Милорадовичівна за кордон не поїхала? Поїхала б вона за кордон тільки задля Куліша, та, одержавши такого листа, вона мусила покинути будь-які сподіванки…

У Куліша на черзі стояли два романи: з Параскою Глібовою та Ганною Рентель, і Милорадовичівна вже давно загубила для нього цікавість.

Інші дні — інші пісні.

Року 1863 Милорадовичівна побралася з Ол. фон-дер-Флітом, а потім р. 1867 з Петром Івановичем Макаровим, якого надовго пережила і померла лише за наших уже часів, у Воронежі, де її чоловік керував колись контрольною палатою.

Розділ III. Марко Вовчок

1

Ол. Дорошкевич назвав роман Куліша з Милорадовичівною «платонічним». Він писав про «урваний» «платонічний» роман Милорадовичівни й Куліша. Та по суті платонічність цього роману аж надто умовна. До калюжинської панночки Куліш звертався з досить недвозначними натяками і зовсім не платонічними побажаннями. Він писав про буяння крови, про хіть, про змислове прагнення, і коли взаємини їхні й лишилися, кінець кінцем, «платонічними», то мова тут може йти не про платонічну мрійність «його» та «її», а лише про «платонізм», дозволимо собі так висловитися, «зовнішніх обставин».

Платонізм увійшов у роман Куліша з Милорадовичівною як примусовий асортимент поза волею дійових осіб, що брали в ньому участь. Тимчасом роман із Марком Вовчком, що припадає на ті роки, що й роман з Милорадовичівною й тягнеться одночасно й паралельно з цим останнім, набув форм, треба гадати, з самого початку зовсім таки не платонічних.

Марко Вовчок взагалі, здається, негативно ставилася до платонізму. Вона воліла починати кохання з того моменту, на якому воно, звичайно, губить будь-які прикмети платонізму.

***

Як ми сказали, роман Куліша з Марком Вовчком припадає на ті самі роки, що й роман із Милорадовичівною.

З Марком Вовчком Куліш познайомився року 1857.

Року 1857 Куліш, гадаючи перетворити свої «Записки о Южной Руси» в «серійне» видання й видати серію томів, 12-томну енциклопедію, що охопила б усі питання історії, етнографії й літератури української, одержав і зібрав із різних кутків України від своїх