Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері
І я знову й знову повторюю про себе той вірш, який процитувала Сьюзен. Господь із нами… всі праведники сильні духом… легіони й гармати, що їх Німеччина переправляє на Західний фронт, мусять розбитися об таку перепону. Так я думаю собі, коли втішаюся, проте інколи я, як Гертруда, певна, що більше не можу зносити цю жахливу, зловісну тишу перед близькою бурею.
23 березня 1918 року.
Армагеддон розпочався! „Остання битва з битв!“ Я все питаю себе, чи це він. Учора я ходила на пошту по газети й листи. День був холодний і понурий. Сніг розтанув, але сіра, нежива земля була досі промерзла, і віяв холодний, колючий вітер. Глен здавався потворним і позбавленим світлих надій.
І тоді я розгорнула газету із великим чорним заголовком. Двадцять першого Німеччина розпочала наступ і стверджує, що захопила багато зброї та полонених. Генерал Хейг рапортує, що „тривають запеклі бої“. Мене тривожить цей вислів.
Ми всі відчуваємо, що нездатні виконувати ніяку роботу, котра вимагає уваги й розумових зусиль. Отож ми гарячково в’яжемо, бо це можна робити механічно. Принаймні страшне очікування позаду — жахливі думки про те, де й коли пролунає перший німецький удар. Він пролунав — але їм не здолати нас!
Ох, що діється нині там, на Західному фронті, доки я пишу ці рядки, сидячи зі щоденником у своїй спальні? Джимс спить у ліжечку; вітер квилить за вікном, а над моїм столом висить портрет Волтера, що дивиться на мене прекрасними, безмежними очима. Обабіч нього висять „Мона Ліза“, яку він подарував мені на останнє Різдво, коли був удома, та копія „Волинкаря“, оправлена в рамку. Я мовби її зараз чую, як Волтер читає його — невеличкий, короткий вірш, у який він вклав душу, і який житиме вічно, продовжуючи нести ім’я Волтера новим поколінням канадців. Усе довкола мене таке спокійне, мирне, домашнє. І Волтер здається дуже близьким — якби я могла відсунути тонку тремтливу запону, що розділяє нас, то побачила би його, достоту як він бачив Дударя в ніч перед Курселетом.
А там, у Франції — чи тримається лінія фронту?»
Розділ 28
Чорна неділя
У березні, року Божого 1918-го, випав тиждень, що вмістив у себе більше пекучих людських страждань, аніж будь-які інші сім днів за всю історію світу. І був день упродовж того тижня, коли ціле людство здавалося розіп’ятим на хресті; того дня вся планета стогнала в агонії; усюди серця людей завмирали від страху.
Той день в Інглсайді почався спокійним, холодним і сірим світанком. Пані Блайт, Рілла та панна Олівер збиралися до церкви, намагаючись вірою і надією втамувати тривогу в душі. Лікаря Блайта не було вдома — щойно після опівночі його викликали до Марвудів, у Верхній Глен, де юна солдатська дружина мужньо боролася, щоби принести у світ життя, а не смерть. Сьюзен сказала, що лишиться вдома — а вона вельми рідко пропускала церковну службу.
— Але сьогодні, пані Блайт, дорогенька, ліпше мені не ходити до церкви, — заявила вона. — Якщо я побачу там святобливий і задоволений вираз Місяця з Баками — як завжди, коли він думає, що гуни перемагають, — боюся, терпець мені лусне, і я, забувши про манери, шпурну в нього Біблією чи молитовником, а отже, геть осоромлю себе й оскверню священну будівлю. Ні, пані Блайт, дорогенька, не піду я до церкви, доки справи на фронті поліпшаться, а тим часом молитимуся собі тут.
— Мабуть, я теж могла б залишитися вдома, хоч церква мені сьогодні неабияк зарадить, — мовила панна Олівер, ідучи поруч із Ріллою закам’янілим від морозу путівцем. — Я можу думати лише про одне: чи тримається лінія фронту?
— Наступної неділі Великдень, — мовила Рілла. — Що він сповістить нам: смерть чи життя?
Того дня пан Мередіт вибрав для проповіді текст: «Хто витримає до останку, той спасеться»[100], і натхненні слова його бриніли надією й певністю. Рілла, глядячи на меморіальну табличку на стіні понад лавою — «Світлій пам’яті Волтера-Катберта Блайта» — відчула, як душа її підноситься над страхом і сповнюється відвагою. Неможливо, щоб Волтер наклав головою намарне. Він мав дар провидця й передбачав перемогу. Вона буде вірити, що французи втримають лінію фронту.
У цім оновленім гуморі вона повернулася із церкви додому майже весела. Решта мешканців Інглсайду, так само всміхнені й сповнені надій, увійшли до передпокою. У вітальні не було нікого, крім Джимса, що заснув на канапі, та Дока, який сидів на килимку перед каміном «у тиші понурій, безслівній»[101] із надивовижу гайдівським виразом. Не було нікого й у їдальні… і, що найдивніше, стіл не був накритий до обіду. Де ж Сьюзен?
— Невже вона захворіла? — стривожено вигукнула пані Блайт. — Уранці я здивувалася, що вона не хоче піти до церкви.
Аж тут відчинилися кухонні двері й на порозі постала Сьюзен з таким мертвотно-блідим обличчям, що пані Блайт налякано скрикнула:
— Сьюзен, що сталося?!
— Британську лінію фронту прорвано й німецькі снаряди падають на Париж, — глухо сказала Сьюзен.
Три жінки, що стояли перед нею, нажахано перезирнулися.
— Це неправда… ні, — пробелькотіла Рілла.
— Це… це безглуздя, — мовила панна Олівер і зайшлася жахливим сміхом.
— Сьюзен, хто вам сказав… коли надійшли ці новини? — озвалася пані Блайт.
— Півгодини тому був телефонний дзвінок із міста, — мовила Сьюзен. — Там дізналися вчора вночі. Телефонував лікар Голланд — він і сказав, що, на жаль, це
