Руденька - Юля Пилипенко

– Тобі не можна, – пролунав голос мого супровідника.

– Чому не можна? Ви мені самі сказали, що мені не можна тільки «червоне» і «жовте», забороняли мені їсти помідори і пити банановий сік. І мене останні кілька днів годували яблуками і йогуртами. Чому зараз не можна?

– Тому що поки невідомо, що з тобою. – Він навіть не дивився на мене. Він дивився на яблуко.

– А вчора було відомо? Чому вчора мені можна було пити яблучний сік з тетрапаків, а сьогодні я не можу з’їсти натуральне яблуко? Я вмираю з голоду. – Я відчувала, що починаю заводитися.

– Тому що я сказав «не можна». – При цьому він забрав у мене яблуко… і надкусив його.

Це був найгучніший хрускіт яблука в моєму житті. Він залишився в моїй пам’яті. Він довів до кипіння мою кров.

Йогурти, звичайно, він мені теж заборонив. Протягом усього польоту цей… чоловік… гриз яблука і сьорбав мої улюблені йогурти… і ще – турботливо цікавився, чи все у мене нормально. Так. У мене все було чудово.

Моя мама… вихована, інтелігентна, добра жінка… навіть вона насилу стримувала емоції.

Питання було просто в зеленому яблуці. Але тоді для мене це було так важливо. Для мене було так важливо, щоб мені довели і показали, що все не так погано, і подарували мені надію, як зробив це Геночка… Мені треба було в щось повірити. А в що я могла повірити, коли мені забороняли все, бо не знали, «що зі мною»… Чому моя мама не доторкнулася до їжі в цьому літаку? Не тому, що вона не була голодною після цілодобових лікарняних марафонів і безсонних ночей, а тому, що заборонили мені. Мені не можна було їсти, і вона теж не їла. Але мама мене шалено любить… Стюардеса-туркеня не могла мене любити так, як моя мама… і вона погано говорила по-російськи. Але іноді досить побачити… і не треба нічого розуміти. Вона подивилася на мого «лікаря» так, як уміють дивитися тільки турецькі жінки. Потім вона подивилася на мене… і ми зрозуміли одна одну без слів.

Мій тато з дитинства почав давати мені «кишенькові» гроші для того, щоб я відчувала себе незалежною від інших людей і завжди могла за себе заплатити. Мій тато завжди учив мене, що коли я йду до кафе з друзями, але вони можуть дозволити собі тільки чай, то мені треба або замовити те ж саме, що й вони, або, якщо мені хочеться щось, окрім чаю, – тактовно всіх пригостити, поділити на всіх. Це матеріальний стримуючий чинник… Але в ситуації, яка виникла в літаку, не було місця матеріальному стримуючому чиннику. Мені було сімнадцять років, і я зрозуміла цю ситуацію по-своєму.

P. S. Геночка таки «загубить» цього лікаря. Просто тому, що Він іноді забудькуватий. Тому, що Він і далі робитиме все можливе для того, щоб урятувати моє життя чи максимально продовжити його. А лікаря забудуть у Туреччині, але сплатять йому кілька днів відпочинку в непоганому готелі… Сподіваюся, що в цьому готелі були смачні зелені яблука, які так любив мій «супровідник». Що ж до мене, моя думка про українську медицину сформується раз і назавжди: «Тобі не можна “червоне, жовте і зелене”, бо ми не знаємо, що з тобою». Хай не ображаються справжні фахівці й професіонали своєї справи, яких немало у цій країні. В Ізраїлі мені дозволятимуть усе, бо швидко зрозуміють, «що зі мною», і просто вже не буде сенсу мені щось забороняти… а в Німеччині мені дозволятимуть усе, бо це єдиний спосіб довести людині, що вона здорова і живе повноцінним життям. І… якщо чесно… я дотепер обожнюю гарні зелені яблука, але ненавиджу їхній хрускіт… тому намагаюся пити фреші.

Demain n’existe pas

Le temps s’écoule au temps présent

Rien de це que tu vois

Ne passera deux fois… [58]

Від самого ранку я дивно себе почувала. Начебто все було, як завжди, але щось пішло не так. Нічого не боліло… хоча здавалося, що у мене температура тридцять дев’ять. Кожен крок був немов «через не можу». Я дійшла висновку, що занедужую, вранці побігала крос під улюблену музику, навіть пограла в теніс, а вдень зустрілася зі своїм