Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський

Зайшов він до одного букініста, в його куцу книгареньку, і, розглядаючи всякі старі книжки, накопичені на стійці-ляді, взяв у руки одну товсту книгу. Це був п’ятий том аскетичних писань святого Охріма Сірійця, «иже во святых отца нашего Ефрема Сирина». Навмання професор розгорнув книгу і… натрапив на таку поетичну похвалу самітному життю:

«Доки дикий звір самотою в пустці живе, не знає він батога людського та пужална. Доки дикі кози в горах держаться, не хиляться вони перед тим, хто забажає їх обстригти.

Вважай на дикого осла-онагра в степу: ніхто йому не сідає на хребет. Подивися на сарну в пустелі: ніхто не скубе її волосінь.

Глянь на оленів, що на верхогір’ю: не підпадуть вони під ярмо. Вважай і на вовка: не їстиме він одваженого та одміряного оброку.

Глянь-но на куропатву, що по ямках та щілинах тулиться: не з мірки їсть вона зерно. Та й на дикого барана подивися: чому він не піде до людських осель?

Лев, доки в пустелі, це — пан собі, і все йому єсть. А чи бачив ти лева в городах, у звіринцях? Навдивовижу він людям і на глум!

Нехай-но орел зів’є собі гніздо над хатою — осліпне з диму! Коли дикий онагр або сарна заблукають до людських домівок — горе їм!

Як зійде олень з гір до чередників на діл, позбудеться чудового вінця на голові своїй. Дикого барана оточать брехливі собаки і обшматують йому рунисту шкуру. Попаде куропатва в людську сіть, не пожаліють ловці гарного її пір’ячка.

Дивись же на диких звірів та й біжи в степи та пустки. Не кидай гірських вертепів та скалистих печер, щоб поховані там мертві, трупи, не були щасливіші за тебе!..»

Весь захоплений несподіваною поезією цих рядків, які так жваво промовили тепер йому до серця, Лаговський закупив у букініста всі писання того святого Сірійця Єфрема та ще прикупив і інших стародавніх аскетів: єгипетського авву Ісаію, Ісаака Ніневійця тощо. І з того самого дня з невимовним, жагучим інтересом заходивсь читати свої придбання.

Нема де правди діти, декотрі християнські спеціальності спершу його вражали дуже прикро: приміром, його, монотеїста, різко шокирували молитви до «трійці», до «богородиці»; або, знов, йому було аж кумедно читати виступи проти «диявола», що чатує коло людської думки та спокушає душу.

Та незабаром він несвідомо надумав для себе ілюзію, щоб замазувати перед самим собою всякі такі «недоладності», наче їх і нема там у книзі. Бо от, стрічаючи очима в книзі надруковане буквами чорним по білому слово «трійця», Лаговський читав собі ті букви наче ієрогліфічну ідеограму і вимовляв не «трійця», а «Бог», «Боже». Так само, насилуючи всякий контекст, заміняв він і якесь речення: «Поможе мені Богородиця» на «Поможе мені Бог». Де було надруковано: «Спокушає мене диявол», — там Лаговський читав для себе: «Надходять на мене спомини про минуле щастя» і т. ін., — і під тим «минулим щастям» він з глухою несвідомістю розумів здебільша сім’ю Шмідтів.

Таким чином, через усякі такі викрути, все спеціально християнське, догматичне, що було в Єфрема Сірійця та інших подвижників, одсувалося в професоровім читанні на задній план, а натомість картинно поставали перед ним величні постаті сірійських та єгипетських аскетів, монотеїстів, на поетичному фоні палючої, безводної, скалисто пісочаної пустелі… Вже сама назва: «Сірія» або «Єгипет», «Нітра», «Сінай», «Ніневія» дихають поезією. А тут ще малювалася перед Лаговським чудова пальмова оаза серед безкрайого гарячого кам’янисто-піскуватого моря — оаза, куди анахорет на часинку заходить, щоб напитися води з живого джерела, і звідти знов іде в свою безводну пустелю — плести пальмові рядна та кошики та думати про безконечного… виганяти з себе нечисту людську натуру, щоб наблизитися до натури божества… Настає південна ніч… екзотична ніч з морем ярких зір на небі… Десь ревуть леви… Гаряча ніч… душно… та от перед світом подихнув свіжий вітрець, і сходить сонце… На високій, недосяжній скалистій вершині закричав цар-орел…

Обновилась, яко орля,

Юность мого серця.

Розпустила душа крила.

Пісня ллється, ллється.

Самітним життям по тих безлюдних пустелях анахорети Сирії та Єгипту загартовують і свою душу й тіло і навчаться володіти собою, не бути сліпим знаряддям своїх «нервів». Потім, уже геть загартовані, умудрені психологічним досвідом, вільні од рабства перед своєю плоттю і перед своїм індивідуалістичним «я», вони сміливо можуть і залишити свою безводну пустку та й, не боячись уже спокус світових, вертаються до людей, в людське товариство, щоб послужити людям, особливо ж бідакам-злидарям.

От таке малювала Лаговському його фантазія…

Нічогісінько спільного з теперішніми прозаїчними ченцями-монахами, що сидять по всяких лаврах та монастирях та моляться до тисячі дрібних божків, яких вони звуть «угодниками», Лаговський у поетичних своїх сирійських та єгипетських анахоретах, звісно, недобачав, і він вважав би був за профанацію — рівняти давніх аскетів до теперішніх ченців. Бо на згадку про сучасного монаха асоціація ідей малювала йому щось дуже огидливе й комічне: якусь смішну фігурку, що лицемірно загрузла в усяких незрозумілих і нікому не потрібних догматичних дурницях і дрібницях і гадає, що коли вона їстиме пісну харч в акуратній точності по уставу та коли твердо віруватиме в filioque[72] або одкидатиме filioque, то матиме право на царство небесне — на те царство, де ростиме рай з якимись смачними яблуками і, мабуть, чи не з печеними ковбасами… Такі ченці і їхні «архімандрити» (а вже ж і саме слово «архімандрити» дихало сміховинною комічністю) інакше й не пригадувалися Лаговському, як у парі з якоюсь глузливою побрехенькою про них боккаччіївського типу або типу фабліо. І здавалося, що навіть дзвони в їхніх монастирях, котрі тонші — ті глумливо дренькотять-дріботять швидесенькими тонесенькими голосками:

К нам, к нам, к нам, к нам,

К нам, к нам, к нам, к нам,

К нам, к нам, сиротам! —

а великий монастирський дзвін товстим, грубим голосом повільно гуде:

Бууу-дем!.. бууу-дем!..

Не забуууу-дем!!!

Ні, ті Єфреми Сірійці — люди інакшого складу! Їхній евдемонізм[73] — інтелігентний евдемонізм… їхня етика — етика інтелігентної натури.

І Лаговський силувався сконцентрувати перед собою в систематичну теорію всі ті розкидані враження, які він виловлював з розкиданих писань Єфрема Сірійця. Чи тая система була справді система