Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний
«Нічого собі військо!»
Салдати й озброєні цивільні не жаліли ані пужалн, ані чужих коней, періщачи нещасні тварини по чім попало, витягаючи ті всі свої вози поодинці з глибокого, розмішаного з багном снігу під гору, випрягаючи коней з одних хур і припрягаючи їх до інших, цугом. При тій роботі вони всі тривожно позирали назад і вгору. Вони боялись. Так, вони дуже боялись… І, мабуть би, давно всі вони кинулися було б урозтіч, та жадібність не пускала, тримаючи їх прип'ятими до тих мішків цукру, бодень із салом, різаних корів і свиней.
«Що ж робити?» Валка була дуже довга, й Максим не мав надії обійти її так просто ані зліва, ані справа (та зліва він взагалі не міг обходити, бо там було шосе, а за ним рівнина). Ба, він взагалі не мав права ворухнутися. Гаразд. Так лежати!
І він лежав і чекав, потерпаючи, що його хтось тут ось-ось надибає. «Це гірше, ніж фронт. Ба, та це ж і є фронт! Справжній фронт тих-таки самих рафінованих грабіжників і вбивць. Господи! Та це ж вони весь світ так переснували, різні лише за кольорами уніформ, і немає надії, що вдасться з ними колись розминутися остаточно!..»
Максим лежав, і його душу помалу огортав тупий відчай. Невже ж він не пройде до свого порога через захряслий убивцями й мародерами світ?! Та що там світ! Хоч би вибратися хоч із цього ось лісу! Невже ж він не вибереться з нього живий, із цього зачарованого кола?! Може ж, там далі просторіше…
Туман перекочувався хвилями, то густішаючи, то рідшаючи. Але ж настане хвилина, коли туман взагалі зникне, розтане, підійметься вгору. І він тоді опиниться з «ними» ось віч-на-віч, бо це ж ніяка схованка — це місце, де він лежить. Треба рухатися! Куди? Через дорогу! Її треба за всяку ціну перейти, й то негайно ж, тепер. Бо як розсіється туман, або налетять літаки й ця вся орда розпорошиться по лісу, або ж, іще гірше, як на неї нападе інша орда — та, що в голубих мундирах… Цього останнього, здається, й сподівалися всі ті, що бабралися на шляху з награбованим добром.
Вони виставили варту, поставили кулемети, а інші, навпаки, розклали вогнища й ставали табором, бо вирятування награбованого добра з такої ситуації — то довга пісня, далебі. Матюкня. Гармидер…
А зліва, там на шосе і в тому селі, звідки Максим ішов, уже гули машини й чути було, як пролітали мотоциклісти. «Ні, назад ходу вже немає. Треба переходити якнайшвидше».
На щастя, туман густішав. Дочекавшись нарешті, поки накотилась особливо густа хвиля туману, Максим устав і пішов, спочатку повільно трохи назад, а потім швидше — праворуч. Ішов довго, орієнтуючись вухом на звуки. А тоді круто звернув знову до дороги, ліг на черево й поповз. Підповз гущавиною аж до самісінької дороги. Якийсь час лежав і слухав, як дорогою проїжджали підводи вчвал, цугом, витягані поодинці знизу на пагорб. Нарешті терпець йому урвався. Треба було ризикувати, поки туман. Устав. Притулившись до дерева, дивився, як у тумані рухалась підвода, оточена салдатами. Ось вона порівнялась із ним… Минає… Минула!.. Максим відірвався від дерева і безшумно прослизнув, перетяв дорогу навскоси, поза спинами салдатів, пильнуючи йти так, щоб, якщо його помітять, була видимість, ніби він іде не впоперек шляху, а вповздовж, разом із усіма. Він пройшов, мов тінь, за спинами одних і перед самісіньким носом у других, що йшли з наступною підводою. Це вийшло досить зухвало! Але не дарма, мабуть, існує приповідка, що з сміливими завжди Бог. Серце йому застрибало: «Вже! Вже!!» Та він стримував радість, боячись сполохати щастя. А це було таки щастя! Він вирвався нарешті з зачарованого кола. Далі вже стелився ліс, де він буде вільний, як птах. Ішов дуже сторожко, поки не переконався, що нікого немає поблизу, а тоді пішов швидше — найшвидше, як тільки він міг. Він поспішав до такого місця, до такої точки, де він зміг би сісти й нарешті засміятися з радости, певний, що все найтяжче вже лишилося позаду. Та на всім ходу Максим раптом зупинився.
— Прокляття!!.
Спереду знову почувся шум. Скрип полозків, тюкання на коней… Десь зовсім близько і знову ж таки впоперек. З розпачу Максим ліг на сніг і, розкинувши руки, лежав на грудях, тяжко дихаючи. Потім підклав кулак під щоку й заплющив очі, вирішивши все те перележати. Та враз, кліпнувши очима від кінського іржання, Максим подивився і здивовано побачив перед собою таку картину: туман зник, і сонце било в очі сліпуче, а перед очима, замість страшної небезпеки, були тільки старенький дідусь із рудою кобильчиною й молодесенька дівчина. Це вони так рипіли, галасували й робили стільки шуму, тягнучи своєю конячиною колоду згори вниз по лощовині, поклавши товстий кінець тієї колоди на маленькі полозки.
Посміявшись, Максим устав, потягся навпроти сонця й пішов просто на південь, самою глибиною лісу, навпрямки. Він не мав про що в людей розпитувати, не мав чого просити, та вже й не довіряв він нікому. Ану ж запитає хтось у цих людей, чи не бачили вони «партизанів».
«Бачили!.. Будь ласка. Але лови вітра в полі…»
Він не йшов, він летів. Між ним і домівкою було всього яких 120 кілометрів «по прямій». Та якщо добре йти день і ніч і ще день, то він міг би переступити поріг ще до наступної ночі. І він гнав. Снігова кора, «чирим», розтавала й уже провалювалася, але то не біда. Провалюючись, він дряпав об краї кори ноги й шурхав часом вище колін, а часом і по пояс, але то теж не біда. Головне — він тепер був вільний. Вільний, як птах. У найбільшій гущавині лісу взагалі не було ніякої кори, тому Максим тримався гущавини, хоч і було тяжко йти глибоким снігом. Він шукав людського старосліду, щоб іти тим слідом. Але сліду довго не траплялося. Снігова пелена була чиста, гладенька, ніде й ніким не потоптана.
Нарешті він таки надибав на якийсь слід, до того ж іще й цілком свіжий. А поруч був ще один слід
