Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

— Гаразд, хай буде так. Скажи ще раз. Я запишу, тут є олівець.

Джоан дала йому адресу й номер телефону.

— Я певна, що давала їх тобі, Равіку. Цілком певна.

— Добре, Джоан. Я мушу йти. Може, сьогодні повечеряємо разом?

Вона трохи помовчала.

— А чого ти не хочеш прийти до мене? — нарешті мовила вона.

— Добре. Можу й прийти. Сьогодні ввечері. О восьмій.

— А чому не зараз?

— Зараз у мене робота.

— А коли ти звільнишся?

— Десь за годину.

— То приходь, як звільнишся.

Он що, ввечері ти не маєш часу, подумав Равік і спитав:

— А чому не ввечері?

— Равіку, — сказала вона, — часом ти не розумієш найпростіших речей. Мені кортить, щоб ти прийшов негайно. Не хочу чекати до вечора. А то чого б я телефонувала тобі вдень до клініки?

— Добре, Джоан. Я прийду, коли звільнюся.

Він задумливо згорнув папірець з адресою і повернувся до палати.

Джоан мешкала в будинку на розі вулиці Паскаля, на верхньому поверсі. Відчинивши двері, вона сказала:

— Заходь. Добре, що ти прийшов. Заходь сюди.

На ній був простий чорний халат чоловічого крою. Равікові подобалося, що вона любила одягатися найпростіше й ніколи не носила пишних суконь із шовку й мережив. Вона була блідіша, ніж звичайно, і трохи схвильована.

— Заходь, — знов мовила вона. — Я чекала на тебе. Треба ж тобі побачити, як я живу.

Вона пішла поперед нього. Равік усміхнувся. Спритна. Хоче запобігти будь-яким розпитуванням. Він дивився на її гарні рівні плечі, на коси, що блищали в яскравому світлі. На мить йому перехопило подих, так він кохав її тієї хвилини.

Джоан завела його до великої, залитої сонцем кімнати, схожої на майстерню художника. Високе й широке вікно виходило на парк між авеню Рафаеля й авеню Прудона. Праворуч видно було Порт-де-ла-Мюет, а далі в золотавій імлі зеленів Булонський ліс.

Той, хто обладнував кімнату, йшов за сучасними смаками, але спинився на півдорозі. Широка канапа, оббита синьою матерією, кілька крісел, на вигляд зручніших, ніж вони були насправді, надто низенькі столики, фікус, американський грамофон і в кутку одна з валізок Джоан. У кімнаті ніщо не муляло ока, проте Равікові вона не сподобалась. Він визнавав тільки або щось дуже добре, або зовсім погане, а ні се ні те не зачіпало його почуттів. До того ж він не зносив фікусів.

Равік помітив, що Джоан стежить за ним. У неї вистачило сміливості запросити його сюди, але вона не знала, як він до всього цього поставиться.

— Гарно, — мовив Равік. — Просторо й затишно.

Він відкрив грамофон. То був добрий апарат, із механізмом, що автоматично міняв платівки. Вони купою лежали на столику поряд. Джоан узяла кілька й поставила їх на диск.

— Ти знаєш, як він працює?

— Ні, не знаю, — відповів Равік, хоч насправді знав.

Джоан повернула вмикач.

— Чудова річ. Можна грати годинами. Не треба підводитись, міняти платівки й перевертати їх. Лежи собі, слухай, дивись, як надворі сутеніє, і мрій.

Грамофон і справді був чудовий. Равік знав цю марку й знав, що він коштує тисяч двадцять франків. Кімнату лагідними хвилями залила музика — сентиментальні паризькі пісні. «J’attendrai»… [13]

Джоан стояла, ледь подавшись уперед, і слухала.

— Подобається? — спитала вона.

Равік кивнув головою. Він дивився не на грамофон, а на Джоан. На обличчі в неї малювалося захоплення, вона вся віддалася музиці. Як легко вона захоплюється! І як він любив у ній цю здатність захоплюватись, якої сам не мав! Минулося, подумав він без смутку, ніби той, хто покидає Італію й повертається на повиту туманами північ.

Джоан випросталась і всміхнулася.

— Ходи… Ти ще не бачив спальні.

— А мені треба її бачити?

Вона пильно глянула на нього.

— Ти не хочеш подивитися на неї? Чому?

— Ай справді, чому? — сказав він. — Звичайно, погляну.

Вона погладила його по щоці й поцілувала, і він знав, чому саме.

— Ходи, — сказала вона й узяла його за руку.

Спальня була обладнана по-французькому. Широке ліжко в стилі Людовіка XVI, підробка під старовину, довгастий, з одного боку ввігнутий, туалетний столик в такому самому стилі, дзеркало під барокко, сучасний обюссонський килим, стільці й крісла — все наче в дешевому фільмі. Крім того, гарна, розмальована флорентійська скриня шістнадцятого сторіччя, що зовсім не пасувала до решти меблів і здавалася принцесою серед дітей розбагатілих портьє. Скриня була засунена в куток. На її коштовному вікові лежав капелюшок з фіалками і стояла пара сріблястих черевичків.

Ліжко було розстелене й неприбране. На ньому ще видно було, де саме лежала Джоан. На туалетному столику стояло кілька пляшечок парфумів, одна шафа, вбудована в стіну, була відчинена, і в ній висіли сукні. Більше, ніж їх було раніше в Джоан. Не відпускаючи Равікової руки, вона притулилася до нього і спитала:

— Подобається?

— Так. Все це дуже тобі личить.

Джоан кивнула головою. Він відчув біля себе її руку й груди і, не думаючи ні про що, пригорнув її до себе. Вона не опиралася. Вони стояли плече в плече. Обличчя в Джоан було спокійне, на ньому не лишилося й сліду легенького хвилювання, яке він помітив спочатку. Воно було впевнене, ясне, на ньому тепер, здалося Равікові, проступало не тільки таємне задоволення, а навіть ледь помітна тінь тріумфу.

Дивно, якою гарною вона може бути й у підлоті, подумав Равік. Мало того, що вона хоче зробити з мене запасного коханця, але ще й з наївною безсоромністю показує мені житло, яке їй улаштував головний коханець, і все це з таким виглядом, наче вона Ніка Самофракійська.

— Шкода, що в тебе немає такого помешкання, — мовила вона. — В ньому почуваєш себе людиною. Не те що в жалюгідних готельних номерах.

— Правда, Джоан. Мені було приємно все це оглянути. Ну, а тепер я йду…

— Ти хочеш іти? Уже? Але ж ти щойно прийшов!

Равік узяв її за руки.

— Я йду. Назавжди, Джоан. Ти живеш із кимось іншим. А я не ділю з іншими жінок, яких кохаю.

Вона висмикнула руки.

— Що? Що це ти кажеш? Я… Хто тобі такого набалакав? Яка підлота! — Вона в’їдалася в нього поглядом. — Уявляю собі, хто. Звичайно, Морозов, той…

— Ніякий не Морозов! Не треба нікому нічого набалакувати. Усе й так видно.

Її обличчя раптом побіліло з люті. Вона вже була впевнена, що перемогла, і раптом усе завалилося.

— Зрозуміло! Коли я оселилась у такому помешканні і вже не працюю в «Шехерезаді», то мене має хтось утримувати! Аякже! Інакше