Після тебе - Джоджо Мойєс
За три години мене розбудив телефонний дзвінок. Я підскочила, глянула на екран та приклала його до вуха.
— Алло?
— Вона в мене.
— Що?
— Це Сем. Я знайшов Лілі. Ти можеш приїхати?
Збірна Англії програла футбольний матч, і в натовпі сердитих п’яних людей з різноманітними пораненнями ніхто й не помітив маленьку дівчину, що спала в кутку на двох стільцях. Обличчя затулене капюшоном. Лише коли медсестра приймального відділення почала перевіряти, чи всіх уже оглянули, дівчину розбудили, і вона неохоче зізналася, що сиділа тут тільки тому, що тут тепло та безпечно.
Медсестра якраз її розпитувала, коли Лілі помітив Сем, що саме заніс стару жінку з проблемами дихання. Він потай сказав сестрам за стійкою реєстрації не дозволяти їй піти й поквапився зателефонувати мені. Усе це він розповів, поки ми бігли коридором у приймальню. Черга нарешті почала закінчуватися. Діти з гарячкою вже лежали в палатах під доглядом батьків. П’яних відправили додому відсипатись. У таку пізню годину привозили лише з колотими ранами чи після ДТП.
— Їй дали чаю. Вона дуже втомлена. Думаю, вона рада, що нарешті можна десь спокійно посидіти.
Мабуть, я мала надто занепокоєний вигляд, бо він додав:
— З нею все добре. Їй не дозволять звідси втекти.
Я наполовину бігла, наполовину йшла яскраво освітленим коридором. Сем поспішав поруч. Ось і вона. Якась менша, ніж мала б бути. На голові — розтріпана коса. Пластиковий стаканчик у тонких пальцях. Поруч сиділа сестра з купою якихось тек на колінах. Побачивши нас із Семом, сестра всміхнулась і підвелася, щоб піти. У Лілі були брудні руки з чорною каймою під нігтями.
— Лілі? — погукала я. Вона підвела на мене очі. — Що… що сталося?
Вона глянула на мене, потім на Сема — очі розширилися від страху.
— Ми всюди тебе шукали. Ми… Господи, Лілі. Де ж ти була?
— Пробачте, — прошепотіла вона.
Я труснула головою — мовляв, це не має значення. Взагалі, нічого не має значення. Головне, що вона тут і в безпеці.
Я простягла до неї руки. Вона глянула мені в очі, ступила крок уперед та обійняла мене. Я міцно обхопила її руками — її трусило від німих ридань. І мене теж. Я могла лише дякувати якомусь богові та подумки повторювати: «Вілле, ми знайшли її. Знайшли».
21
Тієї ночі я вклала Лілі у своє ліжко. Вона проспала вісімнадцять годин, прокинулась увечері, щоб поїсти супу, помитись — а потім відключилася ще на вісім. Я спала на дивані, тримаючи двері зачиненими зсередини, щоб вона не втекла і не зникла знову. Боялася навіть кудись вийти. Сем приїздив двічі, перед зміною та після. Привіз молока, перевірив, чи добре вона почувається. Ми пошепки говорили в коридорі, наче обговорювали каліку.
Я зателефонувала Тані Готон-Міллер, щоб повідомити, що її дочка знайшлася.
— Я ж казала, а ви не слухали, — гаркнула вона переможно. Я кинула слухавку, перш ніж вона встигне ще щось сказати. Або я.
Також я подзвонила місіс Трейнор — вона нервово зітхнула і деякий час не могла нічого сказати.
— Дякую, — мовила зрештою. Голос був такий, ніби йшов із глибин грудей. — Коли мені можна приїхати з нею побачитися?
Я нарешті розкрила листи від Річарда Персіваля, у яких він повідомляв: «Оскільки Ви вже отримали три попередження, то через Ваші постійні відгули та недотримання умов договору Вашу роботу в “Трилиснику та Конюшині” (аеропорт) негайно припинено». Він також писав, що я маю повернути форму («включно з перукою») найближчим часом або відшкодувати її повну ринкову вартість.
Також був лист від Натана: «Де, в біса, тебе носить? Ти читала мій лист?»
Я подумала про пропозицію містера Гопніка, зітхнула й закрила комп’ютер.
На третій день я прокинулася на дивані — Лілі не було. Моє серце стрепенулося, коли я побачила в коридорі відчинене вікно. Я вилізла нагору пожежною драбиною — Лілі сиділа на даху та дивилася на місто. На ній були її піжамні штани — я їх випрала, — та завеликий для неї Віллів светр.
— Привіт, — сказала я, підходячи до неї.
— У тебе їжа в холодильнику, — зауважила вона.
— Це Сем зі швидкої.
— Ти поливала рослини.
— Ну, це здебільшого теж він.
Вона кивнула, наче це можна було передбачити. Я сіла на лавку, і якийсь час ми просто сиділи мовчки. Пахло лавандою — фіолетові квіточки нарешті вирвалися із зелених пуп’янків. Усе на даху буяло життям. Листочки та пелюстки квітів щось шепотіли — острів аромату й життя серед сірого асфальту.
— Вибач, що зайняла твоє ліжко.
— Тобі воно було більше потрібне.
— Ти розвісила той одяг. — Вона підібгала ноги та прибрала волосся за вуха. Вона й досі була дуже бліда. — Той, красивий.
— Думаю, ти мене переконала не ховати його в коробках.
Вона скоса глянула на мене та сумно всміхнулася. Мені стало так гірко, що краще б вона взагалі не всміхалася.
День обіцяв бути спекотним. Звуки в теплому повітрі розносилися приглушено. Спека вже заповзала у вікна. Десь унизу скрипів сміттєвоз у супроводі сигналів та вигуків.
— Лілі, — тихо погукала я, коли сміттєвоз нарешті зник удалині, — що відбувається? — Я доклала зусиль, щоб мій голос не звучав так, наче я допитую її. — Я знаю, що не маю права ставити тобі запитань. Я тобі навіть не рідня. Але я відчуваю, що коїться щось не те. Я відчуваю, що ми… ми з тобою чимось схожі. Я хочу, щоб ти довіряла мені. Я хочу, щоб ти знала, що можеш розповісти мені будь-що.
Вона не відводила очей від зчеплених у замок пальців.
— Лілі, я обіцяю, що не буду засуджувати тебе. Я нікому нічого не скажу. Я… ти просто знай, що це допоможе. Стане легше, коли ти розкажеш. Обіцяю.
— Звідки ти знаєш?
— Просто знаю. Немає нічого, що б ти не могла мені розповісти. Правда.
Вона глянула на мене та відвела очі.
— Ти не зрозумієш, — тихо сказала вона.
І тут я все зрозуміла. Відразу.
Запала дивна тиша. Або, може, я просто перестала чути будь-які звуки ззовні.
—