Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович
Перші кроки далися йому з величезним трудом; але що далі, то легшим і легшим ставало тіло, й коли він вийшов із обійстя і, спинившись на кручі, побачив унизу темну стягу провулка який петляв поміж дерезою, то його пійняло таке почуття, наче увесь він зітканий із палючої огнистої субстанції, яка вчинила його невагомим, і тіло його летить у просторі, сливе й не торкаючись ногами твердої холодної землі. Отак, не тямлячи себе від захвату й здивування, він проплив над провулком, поминув обсмалене урвисько, де розбився Стоян, — авто вже прибрали, й тільки здорова чорна пляма темніла на тому місці, — а далі вийшов на сошу, й за мить перед ним стало видно дерева, що поросли біля вигону, а вгорі, у безодні розколошканого нічного неба, — силует стрімкої височезної церкви з трьома золотими маківками і здоровезною дзвіницею.
Угледівши цю дивовижу, він зупинився, наче укопаний, — адже недавно тут був порожній стирлований вигін і в якийсь момент йому подумалося навіть, що цю споруду звели за яких два дні; однак, підійшовши ближче, він утямив, що це ота стара церква, яка врізалася йому в пам’ять іще з дитинства, — оздоблена вигадливим ліпленням, із грубими залізними гратами на вікнах і величезними дверима, котрі зараз були розчахнуті навстежень.
Безгучно рухаючись у холодному сивому просторі, він піднявся вичовганими камінними східцями на паперть — і спинився, заглядаючи у дверний прочіл.
У церкві правилося. Стоячи біля порога, він чув, як потріскують ґноти здоровецьких воскових свіч у ставниках, як гучно і протяжно лунають врочисті баси священиків і як під самісіньке склепіння злітають голоси півчих, виводячи слова священних псалмів. Люду на службу прийшло стільки, що було не протовпитися. У химерному жовтому напівмороці він бачив тільки голови й плечі, а потім придивився й відчув, як усередині поворухнулася невиразна тривога: усі ці люди були вбрані у старосвітську одіж, яка вийшла з ужитку ще як він був малим, — свити, кунтуші, сіряки... Він загледів, що жінки в церкві стоять окремо, а чоловіки стрижені так, як стригла його баба в дитинстві, себто над чолом у кожного з них був чуб, який прозивався оселедцем. Дівчата усі як одна, були у вінках, а молодиці — в намітках або якихось дивних уборах, котрі скидалися на кораблики. Й урешті він помітив, що багацько людей убрані в сучасну одіж, та всі вони губилися у юрмі і видавалося, що цей люд становить одну монолітну масу.
Трохи постоявши на паперті, він подався вперед і ступнув у дверний прочіл. Це вдалося йому на превелику силу; враження було таке, наче він зробився малий-малий і знову лізе через поріг, якого йому не здолати. Він зібрав остатні сили і спробував переступити цю межу; грубі армійські черевики рипнули, і якась постать озирнулася на той звук, а тоді відокремилася від юрми і метнулася до дверей, застережно піднявши долоню.
— Ти куди се?! — тихо поспитала вона.
Юр безтямно посміхнувся і раптом побачив, що перед ним стоїть баба Лепестина.
— А чого... — обізвався він, хапаючись за одвірок. — Я ваш... я теж хрещений!
— Тобі сюди не можна! — строго сказала баба, заступаючи собою двері. — Ану геть звідціля... хутко!
— Мені немає куди йти... — криво посміхнувся він.
Баба озирнулася, а тоді вибігла на паперть.
— Ходімо!.. — сказала вона, тягнучи його вниз по східцях.
Вони простували вузьким зміястим проваллям. О ліву руч і о праву здіймалися кручі, посновані плетивом сухого плюща. Мла клубочилася і текла, неначе дим у челюстях печі. Було тихо, й тільки у вухах тріщало й тріщало, неначе ламався пересохлий хмиз. Баба йшла так хутко, що він ледве за нею встигав. Аж ось провалля звузилося. По плечах пронизливо й гостро зашурхала дереза, що звішувалася з кручі. Ще мить — і він побачив долину, а в ній річку, верби й місток із грубих замшілих колод. А вище, на горі, світилося одним-одне вікно.
Вони перейшли через місток, поминули криницю і притьма піднялися у двір.
Він спинився, не знаючи, що ж робити далі, — а тоді обернувся й побачив, що баби Лепестини десь не стало. Не дуже здивувавшись із цього, він перевів погляд на двері, збиті з грубих дубових дощок, і зрозумів, що мусить зайти в них і часу для цього зосталося небагато, бо все воно зараз щезне — й місток, і хата, й увесь оцей недвижний зачаклований світ. Гримнувши холодним язичком клямки, він ступив до сіней, помалу розчахнув хатні двері, які виявилися такими тяжкими, що замалим не повалили його з ніг, — і вздрів перед собою темряву, котра то відступала, то кидалася уперед, переснована сполохами вогню, і піч, із якої струміло сліпучо-біле сяєво, і темну постать, котра, схилившись над столом, знай місила й місила тісто.
Й тоді він мовби повернувся з неба на землю й відчув, що ноги його тяжкі, мов гирі, що в роті запеклася густа солона кров, що в грудях із кожним віддихом хлюпають і харчать відбиті бебехи, — а по тому біль, що ніби вже відступився од нього, раптом повернувся знову й вибухнув із такою силою, що він поточився уперед і вхопився за край стола, не в змозі утриматися на ногах.
— Ну, що, — поспитався він, цідячи слова крізь міцно зціплені зуби, — пора?
Баба підняла голову. Хустка запинала її по самісінькі очі, й верхня половина обличчя тонула в тіні.
— Я нічого не могла вдіяти, сину!.. Я так просила за тебе, так просила... а мені й кажуть: хай іде до тієї, золотокосої, — тільки вона його порятує, як захоче!
— Пізно... — прошепотів Юр. — Дороги розійшлися!..
Баба покинула місити і старанно пообшкрібала тісто з рук.
Затим підійшла до печі й, діставши рогачем горня, хлюпнула у кварту якогось чорного варива.
— Пий! — звеліла вона.
Він узяв обіруч кварту і почав через силу ковтати гірке пійло, від якого у перший момент йому аж язик задуб; одначе за
