Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

вдивляючись у бінокль та пильно вивчаючи човни. Він не думав, що його хлопці перебували досить близько до лідерів, щоб пізніше надолужити відставання. Пройшовши 2.4 кілометра, Вашингтон оголив смугу відкритої води за собою і продовжував своє лідерство. У вагоні преси спортивні оглядачі і вболівальники Сіетла вже почали гикати і верещати, на чолі з Джоном Рузвельтом, який почав скандувати: «Уперед, Вашингтон. Уперед...» Вболівальники на причалах і яхтах в Поукіпзі почали викрикувати варіації цього ж скандування, коли човни увійшли в поле зору вгорі за течією річки. Дивовижна кількість людей, здавалося, хотіла побачити тут щось історичне — ту важко досяжну тотальну перемогу на Гудзоні, навіть якщо це була західна команда, яка здійснить цей подвиг. Коли вони перетнули позначку 4 кілометри, Вашингтон залишився лідером, хоча його перевага скоротилася до близько 3 метрів. Ел Ульбріксон уважно стежив зі свого місця у вагоні преси серед ґвалту скандуючих фанатів. Він усе ще був за 2.4 кілометра від досягнення того, чого так відчайдушно прагнув, і він це знав. Він міг бачити, що Каліфорнія і Корнелл, нарешті, почали рухатися вперед по обидва боки його човна. Військово-морський флот і Сіракузи відстали. Це мав бути Вашингтон, Корнелл або Каліфорнія.

Сантиметр за сантиметром інші два човни почали наганяти Вашингтон. Боббі Мок тепер осідлав корму «Таманаваса», як жокей, нахилившись вперед під дощем, наказуючи прискорити човен, закликаючи до великих десяти гребків та знову і знову піднімаючи частоту. У середині човна великий Джим МакМіллін робив величезні, потужні, плавні гребки. Попереду Чак Дей на місці номер 2 старався вдосконалити замах, намагаючись утримати човен в ідеальному балансі гребок за гребком, навіть після того, як Мок зазивав прискоритись у черговий раз. Але вони втрачали свою стрімкість, а Каліфорнія і Корнелл продовжували йти вперед. На той момент, коли всі 3 човни пройшли під залізничним мостом дистанцію 4.8 кілометра, Корнелл був носом попереду. Потім Каліфорнія почала наздоганяти його. Повільно, болісно, Вашингтон відійшов на третю позицію. Протягом фінальної чверті дистанції Каліфорнія і Корнелл змагалися ніс до носа, так близько один до одного, що ніхто не міг сказати напевно, хто з них був попереду в будь-який момент. Але кожен міг сказати, що Вашингтон відстав на 2 довжини позаду.

Коли лідери перетнули фінішну лінію, почалася тиснява. На автомобільному мосту Майк Бого, бармен з Поукіпзі вагою 136 кілограмів, котрий відповідав за вибухи, що сигналізували номер доріжки переможця, підірвав 5 ракет на честь Корнелла. Вболівальники Каліфорнії завили у гніві. Фанати Корнелла кинулися вгору по схилу до головного букмекера міста, зажадали оплати, і їм виплатили їхні виграші. Через кілька хвилин були оголошені офіційні результати: Кай Ебрайт і Каліфорнія виграли свій третій поспіль титул національного чемпіона серед університетських команд, випередивши Корнелл на одну третину секунди. Фанати Каліфорнії ринули вгору по схилу і зажадали своїх виграшів у того ж букмекера, який знову виплатив їм усе. Тепер він мав дірку у 30 тисяч доларів і незабаром офіційно пішов із бізнесу. Майк Бого, пригнічений, пізніше прокоментував: «Мене не хвилює, хто виграє. Я просто люблю підривати для них ракети».

Каліфорнія не лише виграла, вони зробили це в майже рекордний час — 18 хвилин 52 секунди, незважаючи на пронизливий вітер і важкі хвилі. Єдиний екіпаж, що будь-коли перевершував цей час, був власною командою Ебрайта, що виграла олімпійську медаль у 1928 році.

Ел Ульбріксон ні на мить не зрадив себе навіть проблиском емоцій. Перед тим як залишити вагон преси, він покірно привітав Кая Ебрайта, а потім браво й не задумуючись відповідав на шквал запитань, націлених на нього. Роял Брогем випалив перше і, можливо, найбільш смертоносне питання: «Чи не зробив він критичної помилки, понизивши своїх другокурсників?» «Ні, аж ніяк!» — прогримів Ульбріксон. «Другокурсники чудово веслували в перегонах, але вони ніколи б не посіли третє місце серед основних університетських команд. Це були одні з найшвидших змагань в історії регати. У нас не було досить сили чи ваги, щоб перемогти всіх інших хлопців». Але наступного ранку Брогем ще раз зазначив у своїй колонці, що «ці мої незграбні другокурсники» виглядали надзвичайно свіжими на фініші, на його думку, а от університетська команда — не надто.

Для Ульбріксона існував один домінуючий і похмурий факт, з яким він стикнувся: йому знову не вдалося виконати свої публічні обіцянки. І залишалося відкритим, чи отримає він ще один шанс.

21 червня «Пост-Інтеллідженсер» вийшла з великим заголовком на першій шпальті спортивної секції: «Тому Боллесу зробили пропозицію стати тренером на 10 тисяч доларів». Стаття, що супроводжувала заголовок стверджувала, що представник неназваного східного університету підійшов до Боллеса через кілька годин після перегонів першокурсників. Зарплата — 164 тисячі доларів у перерахунку на сучасний курс — була значно більша, ніж міг запропонувати Вашингтон, як відразу прояснили посадові особи університету в Сіетлі. У другій половині дня Боллес заперечив, що до нього будь-хто звертався із такою пропозицією, але, ймовірно, тому що він уже відмовився від неї. Ширились чутки, що замість поїхати на схід, Боллес замінить Ульбріксона в Сіетлі. Боллес працював над здобуттям ступеня магістра з історії, і здавалося малоймовірним, що він хотів би залишити університет, поки не закінчить його. Так чи інак, було очевидно, що ситуація з тренерами у Вашингтоні стала раптом невизначеною, і в той час, як зірка Боллеса раптово піднялася, Ульбріксонова — так само зненацька впала. 23 червня Роял Брогем порадив своїм читачам ігнорувати чутки. Він сказав, що йому відомо з достовірного джерела, що Боллес обіцяв Ульбріксону ніколи не приймати посаду в університеті Вашингтона, аж поки Ульбріксон сам не перейде на краще місце. Але ніхто за межами адміністрації університету, в тому числі й Ел Ульбріксон, не був упевненим у тому, що саме відбувається. Ульбріксон був, проте, переконаний в одному: він вважав, що працював занадто важко та привів програму з веслування занадто далеко, щоб його безцеремонно відсторонили. «Я не чекатиму, поки вони мене звільнять, — зізнався він своєму другові. — Я піду першим».