Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко

курсу: спершу б'ючи на її слабину, і хто сказав би, що він не знає свої кадри! — на її невиліковну потребу подобатись, все життя тяжить над нею цей проклін дівчинки таки ж справді, тьфу ти, з бантами в кісках — щоб їй поаплодували, щоб похвалили: ай Даруся ж у нас і розумничка, як гарно віршика розказала! — і на її амбіції, яких у неї також навалом, аякжечки, та й хто ж би то, позбавлений амбіцій, згодився двічі на тиждень плавати своїм оптично скругленим фейсом, як рибка, в мільйонах домашніх акваріумів, — з вами програма «Діогенів ліхтар» і я, Дарина Гощинська, залишайтеся з нами (космічна чорнота потойбіч скерованих на тебе студійних світел — ефект засліплення — здається населеною, як глядачева зала, що тягнеться в нескінченність: здається, що звідти на тебе націлено мільйони очей, і завжди, навіть після семи років виходу в ефір, їй здається, що там хтось сидить, завмер у чеканні, готовий на звук фальшивої ноти заскрипіти кріслом, закашлятися, хоч у студії нема жодних крісел, крім того єдиного, котре під нею, — вона чує той багатолюдний затамований віддих передекрання, погляди тих, до кого звертається, — вони держать її, як вода держить плавця…). Шеф напирав на нові «масштаби», наче козирями ляскав об стіл (стіл у нього в кабінеті тепер стояв солідний, дубовий, хоч більярдним сукном крий), — і масштаби вражали: прайм-тайм, серйозна розкрутка, білборди, реклама в метро, з неї зроблять культову героїню молодого покоління, якої ще хороби їй треба?.. Він позував, він пишався собою — виходило, що насправді це він домагався від неї похвали: як усякий чоловік від красивої й розумної жінки, а проте трохи й не так: щось йому муляло, якийсь пробій у ньому вона мала помогти затулити… Зовсім недавно, з місяць тому, вони бенкетували в нього на новосіллі — він в'їхав у нову квартиру, шикарну, двоповерхову, коло Оперного, з ремонтом — десь із півмільйона баксів мусило влетіти як мінімум: зала з цегляним каміном, лазнички, обкладені мармуром, гейби римські терми, і це там, при екскурсійному обході тих храмоподібних лазничок, під веселий сміх гостей (раз у раз дірявлений, як коштовна обшивка цигарками, нестримними, шипучими спахами заздрости), старий цинік Антоша на прізвисько «Бритва Окама» — всім людським учинкам він мав за правило шукати найпримітивніше можливе тлумачення і майже ніколи не помилявся (якщо твій цинізм називається життєвою мудрістю, Антончику, мовляла вона півжартом, то я волію вмерти дурною, — а він відказував зі своєю багатозначно юродивою посмішечкою латентного алкоголіка: це тільки якщо тобі сильно повезе, дорогуша!..), — цей Антоша тоді стиха буркнув, мов сплюнув: ну все, бос попав на бабки по-крупному, пора чесати з цього корабля, — маючи на увазі їхній канал, який уже повним ходом ішов на дно, перетворюючись, як і всі інші, на акціонерне товариство, на бізнес-прикриття для купи якихось мутних контор по відмиванню бабла, а їхній капітан, їхній шеф і годувальник, їхній продюсер і співзасновник, мокрий од поту, ніби вбраний виліз із-під душа, знай, як хавбек на футбольному полі, метався по своїй камінній залі в ноги «віпам», не знаючи, чим іще їх загодити: Пьотр Нікалаїч, вазьмітє суші, ви же любіте, Алексей Васільїч, водачкі? (їх було небагато на вечірці — мужчин Вадимового типу, з однаковими, залитими ніжним жирком потилицями, при яких голова починає нагадувати втопаючу просто в плечі більярдну кулю, й серед них Дарина майже нікого не знала, — небагато, але досить і одного такого чмиря, щоб вечір не вдався…), — і в якийсь момент після чергового свого прогибу перехопив на собі Даринин погляд — видно, насмішкуватий, ні, либонь-таки, співчутливий (вона-бо тоді ще гадала, що це все заради каналу, що шеф увихається перед хлібодавцями задля них усіх, задля справи, щоб держати канал на плаву, — щодня, біднесенький, їсть лайно, щоб Гощинська могла в ефірі вирощувати квіти, що ж, квіти завжди ростуть на гною, і з телебаченням те саме, що з вродливою жінкою: хто, шлючи їй із авта повітряні поцілунки, думає про те, як функціонують її нутрощі, про чвякання калових мас у неї в кишках, від безперебійности якого, між іншим, прямо залежить світіння цери на личку? — тільки тут, замість калових, помпувались потоки фінансові, і хтось мусив забезпечувати їм безперебійність, — так вона гадала, затуляючи свого бридливого носика, бо ж самій їй припадала в тому гігантському телеорганізмі роль, нівроку, таки не кишки, а світлоносного личка, «обличчя каналу»…), — і під тим її порозумілим поглядом, поданим йому поверх ситих плечей і жуючих голів, шеф, мов прокинувшись зі сну, раптом переможно, по-змовницькому обвів очима свою плаваючу в диму камінну залу, буквально огладив ту залу на собі, як жінка, виходячи з кабінки, нову спідницю на стегнах, — обняв, підважив і подав їй, усю нараз, із собою в центрі, геть і з тією самою жіночою питальною тривогою в погляді: ну, як?.. Ніби саме вона була тут держателькою контрольного пакета акцій, ніби без її схвалення все це шоу втрачало сенс. Її це тоді дуже було насмішило, і вона й розсміялася йому через стіл (забагато випила!), салютнувши своїм келихом у німому тості: будьмо, дорогенький, за тебе! — і, о Боже, як же він у відповідь розцвів, засяяв, ніби вона скинула йому з пліч казна-якого тягаря, полегшила ношу!.. А вона й не вдупляла, що доля каналу на той час була вже, відай, вирішена, Антоша, як завжди, не помилився, і контрольний пакет відпливав до зовсім інших рук, — тих, що вчора взяли її за горло, скориставшись для цього руками шефа. Шефа, який бачив у ній спільницю і потребував її схвалення й надалі: верной дорогой ідьотє, товаришу. А хрін тобі, гнидо.

Майже неймовірно, правда ж, — подумки звертається вона не до матері (з матір'ю вона подумки не розмовляє), а до Адріяна (з яким теж навряд чи стане ділитись цим спостереженням, бо таким узагалі ні з ким не діляться, а куди ж діваються всі ті спостереження, якими ніхто ні з ким не ділиться, і вони так і пропадають у темних комірках мозку?), — майже неймовірно, як багато в житті часом вирішує одна випадкова фраза, один погляд, — ось такий-от підбадьорливий, змовницький, через залу, — і вже тебе за нього радо підхоплюють і втягують попід руці до свого гурту, знімаючи покришку з такого підземельного кишіння черви, якого ти воліла б ніколи не бачити, і не знати, що таке існує. А причиною всьому звичайнісіньке непорозуміння — тебе просто неправильно зрозуміли, світ узагалі стоїть на непорозуміннях, і ніхто вже