Діти капітана Гранта - Жюль Верн

розтікалися врізнобіч. Загнати стадо в річку можна було лише вночі, та й то інколи це не вдавалося. Баранів кидали у воду, але вівці не наважувалися слідувати за ними, тварин по декілька днів не напували, але й це було марно. Пробували переправляти ягнят на протилежний берег у надії, що ягниці попливуть на їхнє бекання. Ягнята бекали, а ягниці з місця не зрушили.

Інколи так тривало місяць, і скотопромисловець не знав, що діяти з цією армією, яка бекає, ірже й мукає. Та раптом однієї чудової днини, наче з чиєїсь дивної примхи, частина стада бреде до річки, і в цю мить виникає ще одна загроза: стадо безладно кидається у воду, утворюється тиснява і гине багато тварин.

Усе це розповів Сем Машель. Під час його розповіді більша частина стада організовано пройшла перед мандрівниками, і скотопромисловець поспішив очолити свою армію, щоб вибрати гарну пашу. Він попрощався з лордом Гленарваном і його супутниками. Усі міцно потисли йому руку, і він, скочивши на чудового тубільного коня, зник у куряві.

Фургон вирушив у путь і зупинився лише ввечері біля підніжжя гори Тальбот. На привалі Паганель нагадав, що нині 25 грудня, тобто перший день Різдва, та містер Олбінет не забув цього: у наметі на подорожніх уже чекала вишукана вечеря, яка викликала справжні овації всіх присутніх. І справді, містер Олбінет перевершив сам себе: він примудрився приготувати різноманітні європейські страви, які навряд чи можна скуштувати в Австралії в такій кількості. На цій святковій вечері подали оленячу шинку, скибочки солонини, копчену сьомгу, пудинг із ячмінного і вівсяного борошна, чай у необмеженій кількості, удосталь віскі й декілька пляшок портвейну. Можна було уявити, що перебуваєш у їдальні замку Малькольм-Касл, у самому серці гірської Шотландії.

Хоча на цьому бенкеті всього було вдосталь, від імбирного супу до печива, Паганель вирішив доповнити десерт плодами дикого апельсинового дерева, що росло біля підніжжя сусіднього пагорба. Слід визнати, що апельсини не мали смаку, а їхнє насіннячко обпалювало рота, наче перець. Географ із любові до науки вперто жував ці фрукти і так сильно обпік собі піднебіння, що навіть не зміг відповідати майорові на численні запитання про своєрідність австралійських пустель.

Наступного дня об одинадцятій ранку фургон дістався до берегів річки Вімерри. Річка завширшки півмилі несла свої прозорі води поміж двох рядів високих акацій і глейових дерев. Безліч птахів – іволги, зяблики, золотокрилі голуби й балакучі папуги – пурхали в зеленому вітті. На воді плескалася пара полохливих і неприступних чорних лебедів. Ці рідкісні птахи австралійських річок незабаром зникли в закрутах Вімерри.

Тим часом фургон зупинився на зеленому килимі трав, що звисали, немов бахрома, над бистрими річковими водами. Треба було перебратися на протилежний бік, одначе не було ні моста, ні порома. Айртон вирушив на пошуки зручного броду. За чверть милі вгору за течією річка здалася йому не такою глибокою, і він вирішив, що в цьому місці можна переправитися на інший берег. Боцман заміряв глибину річки й запевнив, що тут без проблем може пройти фургон.

– А іншого способу переправитися на протилежний берег немає? – запитав Гленарван у боцмана.

– Ні, сер, – відповів Айртон, – але ця переправа здається мені безпечною. Якось переберемося.

– Чи варто дружині і міс Грант вийти з фургона?

– У жодному разі. Мої бики міцні на ногу, і я беруся вести їх певним шляхом.

– Тоді рушайте, Айртоне, – промовив Гленарван, – я покладаюсь на вас.

Вершники оточили важкий фургон і сміливо ввійшли до води. Зазвичай, коли переправляють вози вбрід, то до них прикріплюють низку порожніх бочок, щоб підтримувати їх на поверхні води, але тут не було цього рятувального пояса, тож залишалося покластися на чуття биків та обережність Айртона.

Усе було добре до середини Вімерри, але тут глибина збільшилася і вода піднялася вище за осі. Бики могли втратити дно під ногами і перевернути хиткий фургон. Айртон сміливо зіскочив у воду і, схопивши биків за роги, змусив їх повернутися до броду.

У цю мить фургон несподівано на щось наскочив, щось тріснуло, і він накренився. Мить була небезпечна.

На щастя, вся упряжка биків рвонулася вперед і потягла за собою фургон. Незабаром бики й коні відчули під ногами підйом, що вів до берега. Тварини і люди, промоклі, але задоволені, опинилися в безпеці на іншому березі.

Проте від поштовху у фургона зламався передок, і кінь Гленарвана втратив передні підкови.

Пошкодження слід було усунути. Мандрівники збентежено переглядалися, не знаючи, що зробити. Тоді Айртон запропонував звернути зі шляху й вирушити на стоянку Блек-Пойнт, що за двадцять миль північніше, та привезти звідти коваля.

– Їдьте, звичайно, їдьте, Айртоне, – промовив Гленарван. – Скільки вам знадобиться часу, щоб з’їздити туди й назад?

– Годин п’ятнадцять, не більше, – відповів Айртон.

– То вирушайте, а ми тимчасом отаборимося на березі Вімерри й почекаємо на вас.

За кілька хвилин боцман верхи на коні Вільсона зник у густих заростях мімоз.

Розділ XI. Берк і Стюарт

Решту дня мандрівники згаяли на розмови й відпочинок. Вони гуляли вздовж узбережжя Вімерри й милувались краєвидами: сполохані попелясто-сірі журавлі та ібіси шугнули ввись із хрипкими гуками; райська пташка намагалась знайти прихисток у верховітті дикого фігового дерева; іволги та чекани пурхали поміж дивовижних стебел лілійних рослин; зимородки відволікались од своєї риболовлі; лише строкаті лорі з червоно-блакитним оперенням провадили свої балачки у верховітті глейових дерев.

Мандрівники милувалися краєвидами до заходу сонця, тож до табору вони поверталися, орієнтуючись по сузір’ю Південного Хреста, а не Полярній зірці, адже у Південній півкулі її не було видно. Містер Олбінет зготував вечерю в наметі, всі усілися за стіл і з чималим апетитом куштували рагу зі смажених папуг, яких поцілив Вільсон.

Такої чарівної ночі ніхто й не думав спати. Леді Гелена попросила Паганеля розповісти про відомих дослідників Австралії.

Ученого не треба було просити двічі. Слухачі якнайзручніше вмостилися біля стовбура банксії[66], у нічному мороці забілів сигарний дим, і географ розпочав:

– Друзі мої! Ви, звісно, пам’ятаєте імена мандрівників, про яких я згадував на облавку «Дункана». З них лише чотирьом удалося перетнути материк. Це були Берк – у 1860 і 1861 роках, Мак-Кінлей – у 1861 і 1862, Ленсборо – у 1862 і Стюарт також у 1862 році. Берк пройшов од міста Аделаїда до затоки Карпентарія, Мак-Кінлей – від затоки Карпентарія до Мельбурна.

Берк і Стюарт – ось імена двох дослідників Австралії, про яких я