Українська література » Сучасна проза » Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Читаємо онлайн Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич
голій соломі, гіти сигє голодні, нема шо вкусити. Зараз казав Довбуш своїм леґіням витєгти, шо в кого є їсти; погодували гіти та й ту жінку, а витак Довбуш їй каже:

— На тобі п'єтнадцік левів, та най тобі поховає ксьондз чоловіка. Єк єго завтра вінесут на цвинтар і прийде ксьондз та й буде коло гробу, і єк спустят у єму — скажеш ксьондзові, шо прийде до него Олекса. А піп тогди буде вертати тобі гроші, лиш ти не бери.

Все так відбулося. Піп, переляканий грядущою відплатою, велить зарізати ялівку, готовить щедрий обід, але Олекса обідати не хоче й велить себе вести на цвинтар і показати, де поховано того бідного.

А ксьондз не знав, що й єму вже попри того бідного єму вікопали. І він пішов з ними всіма на цвинтар та й показує:

— Оцей гріб того бідного…

А Олекса сказав товаришам:

— Клагіт го до цеї єми.

А вони го поклали стоєти сторцом рівно в землев, лиш голова наверхі і прикидали го глинов по саму шию.

Вернулися до него додому та й забрали гроші. Повернули до тої бінної удовиці, й Довбуш дав ї утримане до самої смерти.

А ксьондз цілий тиждень стоєв у землі і дуже плакав. А за ним скрізь писали — де ся подів. Аж грабар го відшукав.

Єк го відкопали, принесли додому, але так го глина з'їла, шо вже шос тиждень по тому помер.

Казали, ніби це піп був у Гробівцях. І тут же оповідали, що і попа, коли він бідний, Довбуш не займав. Говорили, що після грабунку грабовецького попа мав Довбуш піти ще до ляховецького, бо про нього теж казали, що він дуже скупий. А той піп та був собі, кажуть, дуже хитрий. Прочувши про Довбуша, пустився на хитрість.

— Борзо повіносив усі дорогі речі гет з хати, а поскликав від сусід дрібні діти і не дав їм цілий день їсти, аби були голодні. Сам перебравси дуже бідно і поставив післанцє на дорозі, аби дав знати, коли ме Довбуш іти, аби попаде варила їсти для тих дітей. А єк тот посланец дав знати, вна зачєла варити кукурудзєний чир.

Довбуш прийшов, дивитси на того і питає:

— То всі твої діти?

— А всі.

А діти кричут: «їсти!.. Їсти!..»

Подививси, подививси Довбуш і каже:

— То ліпше бути денним зарібником, ніж таков попадєв, як ся.

Та й усі ті гроші, що зрабував у Грабівцях, дав сему попові.

Підкреслювалася загалом щедрість нового отамана не тільки спеціально до бідних, а взагалі. Вказувалося, що у нього немає тої жадності до грошей, яку проявляють взагалі розбійники. Оповідали, наприклад, що в Сиготі багачі збудували собі спеціальну скарбницю, куди зсипали своє золото й срібло. Причім зробили це дуже хитро.

— Вони хтіли Олексу змудрувати та й усипали успід золота, а поверхи срібла у скриньох. Гадали, шо си май скорше заберут, шо зверху, та й далі.

Але Олекса добачивси зара: узєв лопату і повигортав золото наверх. Кожний леґінь набрав, шо міг, і пішли у гори.

Єк вийшли на прилуку, дивитси Олекса, що декотрий леґінь набрав тих гроший, шо ледве несе. Сказав стати і принести усі торби д'собі. З кождої торби надсипав, а лишив лиш тілько, кілько хлоп годен занести. Решту, шо лишилоси, розсієв кругом по прилуці.

— Нащо ти, Олексику, розсіваєш золото? — кажут леґіні.

— Є, дітоньки. То і за тридцік років найде пастушок грошик — зрадуєси тому дуже та й Бога запросит.

А в Солотвині, оповідали, як забрав касу Довбуш, то взяв лопату й викидав усі гроші надвір.

— То єк був гмін людей, цілий, казати, єрмарок, так усьо кинулоси збирати гроші. Люде дуже урадувалиси тому і Бога просили за Довбуша, бо кожний ніс купу гроший з єрмарку додому.

Часом це розкидання грошей приходило ніби ні з того ні з сього, видно, просто від повноти душевної. Так ніби трапилося раз у Зелениці, де на Спаса, коли люди йшли до церкви, Довбуш ніби взяв решета й почав розсівати гроші на дорозі.

— То сієв від Єков'єків аж онде, де сидит Єнкілька. Люде йдут до церкові, аж ту див'ютси — гроші… Забули й за церкву, кинулиси збирати. Та йк зачнут сварку, а далі бійку… Зробили ціле пекло над тим маєтком, що їх Довбуш почєстував. Одно перед другого хотіло бирше набрати… А Довбуш си сміє…

Взагалі припав до душі народові новий отаман. Поряд із жорстокістю, з якою він розправлявся з ворогами, відмічалося ласкаве, лагідне ставлення до жінок і особливо до дітей. А най би котрий з леґінів дитину малу торкнув, він зараз: «Най, — каже, — най… Не руш…»

— То вже я самий знаю, що правда. Він був ув Олінє в Зелениці. Та шо ж, баювали там трохє у саду — бо ув Олінє був садок. Рано, єк уже йти, Довбуш каже: «Дивиси, ґаздику, аби хлопец твій — а у Олінє був малий хлопчішє — аби хлопец, — каже, — не йшов у сад, бо оден з моїх леґінів згубив ніж».

Видиш, єк дбав. Помнєтав за дитину ліпше гєді. Бо Олінь забув, та й хлопец поліз рано у сад та, видитси, не розпоров собі стегно? Ого! Розпоров гет…

А пани слухають усі оті легенди й оповідання через своїх довірених… Та коли ж би то все обмежувалося на оповіданнях, то була би ще байка. Коли ж бо селянство ознаменовувало свої симпатії до молодого отамана не самими легендами, а цілком в реальний спосіб.

Відгуки про книгу Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: