Українська література » Сучасна проза » Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний

Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний

Читаємо онлайн Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний
столу, щось пошепки радились. Курили.

— Сідай! — скомандував Сергєєв. Але Андрій стояв, либонь, не чуючи, чекаючи екзекуції, змобілізувавши всю свою волю і свої нерви.

— Сідай, сідай, — проговорив Сергєєв уїдливо. — Який герой! Здохнеш зараз. А перед тим посидь. Андрій опустився на стілець.

— Ну, будеш підписувати? Га!? Говори! — це Сергєєв.

Мовчанка.

— Говори! Будеш?! Говори, поки не пізно!!. Чорт безрогий!.. Говори!

Мовчанка. До кімнати увійшло два дебелих оперативники. Один з них той, що вартував недавно біля лампи і що так майстерно бив головою й спиною об підлогу. Побачивши його, Андрій інстинктивно шарпнувся, піддаючись якомусь внутрішньому панічному голосові. А коли обидва здоровили наблизились до нього і один узяв за плече, а несамовитий біль шарпнув все єство, Андрій, піддаючись тому самому голосові, схопився й кинувся тікати. У відповідь на те в кімнаті розлігся регіт на всі чотири здоровенні горлянки. Тоді Андрій зрозумів, чого вони сміялися так, — це ж він думав, що утікає, а натомість плутається по кімнаті, мов п’яний, мов сліпий кріт, тупцяється стороною, тиняється панічно поза стільцем. Здоровили схопили його, він почав пручатися, тоді його оглушили ударом по голові й посадили на стілець. В голові дзвонило в усі дзвони, але він не знепритомнів, сидів при пам’яті. Замість вибити йому пам’ять зовсім, удар ту пам’ять повернув, а особливо тримав при пам’яті шалений біль в плечах. Серце калатало, як навіжене, неначе мало ось–ось розірватися, думка бігла шалено — «Що робити?! Що робити?! Кричати? До кого? Благати? Кого? Змагатись?! Як? Чим? Якою снагою?..»

Коли оперативник ударив був його кулаком по голові, Андрієві почулося тоді, що Великін чи Сергєєв крикнув «помалу, помалу!» Значить, їм не входило в рахубу його убивати зараз, так просто. Може, на цій лінії й лежить порятунок? Витримати, витримати? Вони його не будуть бити вже! Не будуть!

І вони його дійсно не били і навіть не товкли по плечах, чого так боявся Андрій. Сергєєв узяв був лінійку й підійшов до нього, наступаючи погрозливо.

— Підписуй, ну?! Ну?.. Ну?!. — але, не добившись ніякої ознаки згоди, упершись в маніакальний Андріїв погляд, вернувся й кинув лінійку на стіл.

Вони його не били, але вони придумали для нього щось гірше. Втративши надію добитися чогось від Андрія погрозами та інсценізуванням наміру товкти, як було перше, Великін, після тихої наради з Сергєєвим, сердито плюнув і підійшов до Андрія:

— Встать!

Андрій встав, вірніше, його «встали» оперативники, схопивши під руки. Тоді Великін поставив свою ногу на стілець, відміряв маленький гострий кінчик сідала, — манюнький трикутничок сантиметрів чотири завдовжки, — й, тримаючи міцно ногу при основі того трикутничка, скомандував:

— Сідай! Сідай–сідай!.. Будеш думати… Відпочивати… Сідай на копчик.

Андрій сів, тобто його посадили оперативники, на копчик.

— Руки опустити! Ноги простягнути!.. Так… Ось так і сидітимеш. Сиди й думай… Добре думай. А як надумаєш, скажеш. Я певен, що ти скоро надумаєш… І підпишеш! Все підпишеш. Бажаю успіху. Та не йорзай! Бо зле буде думати.

По тих словах злобний і лютий Великін вийшов. Лишився Сергєєв і два оперативники, що сіли на варті біля столу. Сергєєв вмостився на своїм місці й листав папери. Удавав, що пильно працює, чи й справді працював.

Простягши ноги й опустивши руки вздовж тіла, Андрій сидів на кінчику стільця і в душі був радий, що так обійшлося на цей раз. Як і перше з лінієчкою, так і тепер, він не розумів значіння цього маневру. Але тут, здається, не було такого нічого. Сидіти було досить вигідно, в кожнім разі спокійно. Ніхто не турбував і не докучав. Сергєєв лише зрідка позирав на нього байдуже й знову опускав очі в папери. Та як так добиватися від нього підпису, то він може просидіти на цьому стільці вічність і ніякого протоколу не підпише. Оперативники спершу пильнували Андрія, а переконавшись, що він не рухається й, здається, не збирається рухатись, сидить завмерши, почали дрімати.

Помалу Андрій почав відчувати, що з тим ріжечком щось не так просто. Копчик затерп, і спочатку Андрій нічого не відчував, крім того, що решта тіла все–таки відпочиває. Але далі по хребту почав перебігати легенький струс, як лихоманка, чи як електричний струм. Далі більше. Андрій хотів легенько трішечки пересунутись, але спіймав себе на тім, що він пересунутись уже не може, наче прикутий. Думав, що це від утоми. Зціпив зуби й сидів, вирішив сидіти безкінечно. Та струс повторювався все частіше й частіше. Андрій скоса глянув на свої руки й побачив, що з випростаних пальців капає рясний піт, і від нього на підлозі утворюються мокрі плями. І такий же рясний піт почав спливати по спині, по рівчаку межи плечима, вниз за пас, і так само піт тік по ногах в черевики. А болючий струм вже перебігав хребтом раз по раз, перетворюючись в безперервну болючу вібрацію, кольки, зудіння. Потім лихоманка почала бити шквалами, стрясаючи всім тілом, від маківки до п’ят. Під черепом ломило… На голові почало ворушитися волосся:

— Це ж неминучий параліч!.. Це ж його чекає неминучий параліч!! Боже мій!..

Але він не міг запобігти лихові, хоч би й хотів. Ну добре, параліч — нехай буде й параліч! Стиснув щелепи й сидів, намагався триматися з усієї сили, бо знав, як упаде — затовчуть ногами й паліччям, одіб’ють печінки, попередивши й параліч.

Вже на підлозі насупроти рук стояли калюжки від поту, а піт все капотів і капотів. Голова все більше наморочилась… Ось–ось він втратить рівновагу й тоді… Намагався триматися рештками сил. А по спині вздовж били блискавки, ударяючи в мізок, в самісінький мізок…

Сергєєв підвів очі на смертельно бліде, мокре Андрієве обличчя й нахмурив брови з досадою, злісно:

— Ну? Будеш писати?! Підпишеш? Що ти робиш з собою, чорт!? Мовчанка.

— Підписуй!.. Підписуй, ну?! І я тебе відправлю спати! Ну! Чуєш, спати!.. Ну!?

Мовчанка. Сергєєв сопе й вшниплюється в папери.

Андрій втрачає контроль над собою, схлипує спазматично й опиняється на підлозі, звалившись набік: Його обливають водою, приводять до пам’яті й саджають знову. Поки з ним возькаються, біль в хребті затихає, й історія починається спочатку. Його саджають копчиком на маленький ріжечок, опускають руки, простягають ноги й так лишають.

В другім турі йде тяжче. Лихоманка починає бити майже з першої хвилини, й Андрій мається, як на розп’ятті, тоскно водить головою вгору і вниз, вгору і вниз. Його всього млоїть, тягне на

Відгуки про книгу Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: