Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
Марійка остовпіла, дивиться на Югину; потім, щоб заховати усмішку, що скривлює її уста, обертається до дверей і швидко йде до воріт. А Югина кидається на ліжко і заплющені повіки затискує пальцями.
XLІІ
Сафрон довідався, що Мірошниченко послав у район повідомлення про бійку на горбку.
«Влипли по-дурному, як мухи в патоку». Розлючено ввірвався до хати і зразу ж накинувся на Карпа, який передражнював Софію, що нещодавно розбила тарілку.
— Чого, сучий сину, ляси біля наймитської спідниці точиш! Запрягай зараз же коні в бричку. Тільки одним льотом мені!
— Я зараз, тату. — Вхопив шапку в руки, вилетів у сіни, м'яко перестрибнув через усі східці ганку і через хвилину забряжчав упряжжю в стайні.
Коли вороні, кусаючи вудила, задзвонили кованими віжками, Сафрон перехилився над бричкою, гаряче зашепотів У вухо синові:
— Тільки ж мотайся мені, як попівна заміж. Не застанеш Крамового дома — поїдь на пасіку. Ну, гайда. Коней тільки це перегони.
— Зроблю, як звеліли. — Підвівся на весь зріст, махнув гарапником, і коні з копита вдарили галопом Красиво вигинаючи шиї, птицями вилетіли з подвір'я, мигнули у брамі, замерехтіли в щілинах паркана.
«Кожна кісточка машталірська», — залюбувався постаттю Карпа, але знову згадав про свої турботи і пішов до комори взяти горілку.
«Злидні чортові, зв'язати б вас одним мотузком і в морі, як цуценят, потопити, — витягнув з жита пляшку і попрямував у село.
Він уже розіслав до созівців Созоненка, Данька, Денисенка. Сам же вирішив обламувати Бондаря, хоча гонор вивертав йому всю душу. Та кого ж іншого пошле?
«Краще б мене по потилиці звезли, чим ото кривлятись, скидати шапку перед бидлом. Чи давно само ноги ледь не лизало, просячи врятувати на переднівку, а тепер носа до самого неба дере. Де ж, цяця велика, горбка захотів! Щоб тобі той горбок на спині до старості сів!»
На перехресті він зупинився біля плота: вибирав часину, щоб ніхто не бачив, як ітиме до Бондаря.
Міцні пахощі влежаних яблук і сухого зілля бриніли по всій хаті. Над картинами і портретами пишно розквітли широкі рушники, свіжо підмазана долівка плеснулась з червоних глиняних берегів потемнілим озеречком.
«Порядок, порядок у хаті», — зразу ж помітив і тричі перехрестився на порожній, без ікон, куток.
— З святою неділею, — вклонився Іванові.
— Доброго дня, — статечно підвівся з-за столу Бондар, пильно і недобре поглянувши на Сафрона. Той наче й не помітив гострого блиску в очах.
— Славна світлиця в тебе, Іване, — сідає на лаву. — Зразу видно, що хазяйська дівка росте батькам на радість. Може, скоро й видаватимеш?
— Трапляться добрі люди — можна й віддати, — стримано відповідає, бажаючи зрозуміти, куди хилить Варчук. Та той не квапиться приступати до діла. Закручує цигарку, поволі прикурює, і губи його вивертуються довгою чорною трубочкою. А вся голова окутується густим димом.
— Авжеж. Тільки де зараз тих добрих людей шукати? Псується молодь тепер. Нема порядку. Нема.
— Хе, — більш нічого не говорить Бондар, і Сафрон не може розібрати, чи дивується він, чи співчуває його словам, і не помічає на собі насмішкувато-допитливого погляду.
— Як у тебе яблуками пахне. Добре вродив сад у цьому році?
— Нічого собі.
— І у мене, хвалить бога, Карпо підпірками гілля підпирав, щоб не розчахнулись. Яблуні, як обліплені тобі, листу не видно… Вип'ємо по чарці, Іване. Чи там в тебе тим-сим закусити не знайдеться? — діловито ставить на стіл пляшку і не дає промовити слова Бондареві. — Та не дуже турбуйся — яблуко там, хліб та цибулину — і більш нічого не треба.
— Я пити не буду.
— Як то не будеш? — криво усміхається Варчук, хоча всередині злість уже починає кипіти. — Хоч і став ти за старшого в созі, та не дуже задавайся.
Непотрібне слово було сказано, і воно зразу ж виводить Бондаря з рівноваги:
— Задаватись мені не з руки, ми люди прості, а пити з тобою не буду.
І Варчук зрозумів, що переконувати його годі.
— Що ж, вільному воля, а спасеному рай. Коли так вітаєш, то і я в твоїй хаті вуса не вмочу. — Заховав пляшку в кишеню. Від злості тремтіла рука і пересмикувалось, терпко холонучи, обличчя, тіпалося синіми обвислими мішечками під очима. — Не годиться так, Іване, стрічати гостей. Я до тебе з мировою прийшов. — Напружено глянув поперед себе.
Бондар, нахмурено слухаючи, мовчав.
— Да, Іване, некрасиво воно в нас вийшло. Та, сам знаєш, за землю чоловік і в землю піде, не те що на бійку. А ми ж з тобою з одного села, для чого лишню ворожнечу мати. Ти на мене почнеш точити ножа, я на тебе. І що воно з того вийде? На біса зв'язуватись з такими, як Полікарп? То ненадійні все люди. Вони на твою голову понаносять клопоту, як зозуля в чуже гніздо яєць, а ти потім сиди і суши мозок за них. Скажімо, Полікарп десь затре коняку чи скалічить, бо то господар хіба? А ти потряси калиткою, бо й держава — це не бездонна криниця. Або розпадеться соз, а збитки з кого злуплять? З тебе ж таки. От ще й хата з торгів до дідька піде. Їй-богу, Іване, за гнилу галузку схопився. За гнилу.
— Оце за цим і прийшли?
— Я ж і кажу: за мировою причимчикував. Погарячились трохи мужики, а тепер вже й потилицю чухають.
— От на суді нас уже як-небудь помирять.
— Для чого ж на суді? Коли мирно, люб'язно можемо дійти згоди між собою. Все в наших руках. Знаєш, навіть поганий мир краще доброї бучі.
— Ні, не буде баба дівкою, — раптом відрізає Бондар і підводиться з-за столу. — Нічого не вийде, не буде в нас миру.
— Не буде? — тремтить голос у Варчука. — Гляди, чи не покаєшся потім, та пізно буде. Буде каяття, та не буде вороття.
— Чого ви лякаєте своїм каяттям? Ви нам голову будете ламати, а потім за чарку відкупатися? Дешева ціна. Вміли лізти в бійку, тепер вмійте і перед судом стати. Оце і вся моя казка-байка.
— І більше нічого ніяк не скажеш?
— Нічого і ніяк.
— Обдумайсь, Іване, поки є час.
— Чого лякаєте мене, як хлопчика? — раптом скипає Бондар і весь червоніє. — Не боявся я вас і раніше, а тепер і поготів. Минулося ваше. Навіки.
— Не нахваляйся, чортів сину! — скаженіє Варчук, хапаючись рукою за клямку. — Ще пуповиною тобі наша земля вилізе.
Сафрон, метляючи полами довгого поношеного піджака, широкою розхитаною ходою
